Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111
Перейти на сторінку:
class="p">Христя глянула на його та й пополотнiла.

- Що там? пожежа?..


- Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм'ю виполо­нив!


- О-о-о... - якось чудно загула Христя. Очi в неї розкри­лися, боязко й страшно повела вона ними по хатi.


- Уже погнали в город... в тюрму, - каже Грицько.


- А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христя,


- Не знаю... здається, дома...


Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побiгла з хати.


Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, - була вже далеко.


Перегодя трохи вернулася, - як з хреста знята. Вступи­вши в хату, перехрестилася.


- А що? - спитав Грицько.


- Галя... - знову перехрестилася: - повiсилась...


- Отуди к лихiй годинiї - виторопивши очi, сказав Гри­ць­ко та й замовк.


Цiлий день вони обоє мовчали: смутнi, блiдi, неспокi­йнi, мов дожидали смертi. Двоє дiток їх, хлопчик та дiвчин­ка, помiтили це, та не розумiючи, вiд чого воно, сидi­ли собi тихо на печi й шепталися:


- Чого це тато та мама сердитi? - питав стиха хлопчик.


- Не знаю... - одмовила дiвчинка й замахала на хлопчик­а пальчиком. - Ци-ить! мовчи... битимуть!..



Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не грi­ло, а пекло. Дощ, як затявся, i трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман, лiз у вiчi, душив у горлi... Люди знай їздили по шляху: на­стала саме гаряча пора возовицi. По тому ж самому шля­ху про­стувала в Сибiр, на каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, Кругом їх цiлий звод москалiв з ружжями.


Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi, на перепочинок. То був Чiпка з своїм товари­ством.


Як почули люди, то стали збiгатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок.


У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьо­ма возами. Вiн - за одним, Христя - за другим; а син - хре­щеник Галин - сидiв на третiм поверх снопiв, тiльки голо­вка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв, а самi пiшли до гурту... та й поторопiли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, пiдступив ближче.


- Що це, брате Чiпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.


У тому запитаннi, в його голосi, не було нi докору, нi помсти, а вчувався тяжкий жаль - шкода пропащого бра­та...


Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови - та й од­ве­р­нувся.


Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.


Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу.


Рештанти стали пiдводитись, забряжчали важкими це­пами. Почалося прощання, обнiмання, почувся плач, голос­iння... Плакали люди, обнiмаючи своїх безталанних бра­тiв; подавали їм на прощання - кожен по своїй спромож­ностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали розби­шаки, навiки прощаючись з рiдним селом, з своїми людьми - рiдними й нерiдними. Один Чiпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв вiн нарiзно всiх, звi­сив­ши на груди ва­жку голову, в землю потупивши очi, - тiль­ки коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на лю­дей грiзний погляд... Не знайшлося душi, щоб піді­йшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.


- Хай тобi бог помагає на все добре, - крикнув навздо­гiн Чiпцi Грицько.


Чiпка озирнувся - i од гукнув з дороги:


- Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожи­дає в гостi, коли не сконiє до того часу...


- Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - на­пути його на все добре! - та разом з Грицьком й по­вер­ну­ли до возiв.


- Воно таки правда, що цей Чiпка непевний...


- Такий i батько був...


- I вродився, так, - прости господи!


Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сi­рiй курявi валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахув­али, - поки не перевели розмову на врожаї, на посi­ви та другi хазяйськi турботи; а тодi вже й порозходи­лись по до­мiвках.


Мотрю взяв Грицько догодувати до смертi. Швидко пi­сля того вона й умерла.


Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та си­чi плодилися та тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур'яном, як лiсом. Через рiк - веселе колись мiс­це опу­стилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшнi­ша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її вiдхре­щуватись, як проходили мимо; а малi дiти бояли­ся й здалека глянути на того чоловiчка; що, як те страховище, позирав з ворiт на шлях своїми витрiшку­ватими очима.


А недалеко од Пiсок, над самим шляхом, коло Хо­менкового хутора, насипано високу могилу, а на нiй стоїть височенний хрест - оглядає навкруги хутори, гела, всi око­лицi... Пiд ним тлiє вiсiм безневинних душ, загу­блених в одну нiч "страшним чоловiком".


А посеред села насупроти похилої церковцi, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставковi води, поновлений палац - у позолотi, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пiсок - перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повiтi, найщи-рiший земець, предводитель, предсiдатель, банкiр, за-водчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов. I як тепер весело в тому палацi! Якi бувають iнодi гулянки... встала б генеральша, якби мож­на! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повiтiв, а з цiлої губернiї саме спинкове панство, саме найзаможнiше купецтво знаходить тут щи­рий привiт, добру учту весело­го й щедрого хазяїна...


Минав рiк; минав другий... Стояла на край села сиро­тою пустка, - завидувала палацу. Аж ось - випало й їй не­спо­дiване щастя: купив її у казнi за безцiнок давнiй зна­ко­мий - жид Гершко, причепурив трохи зокола облу­панi бо­ки, полатав, де попрогнивала, оселю, - та й завiв шинок. Щонедiлi, щосвята, а часом i серед будня, щоб не одстати од вельможного сусiди, - бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досi, пiд пiзнiй вечiр, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорнiє над Ромо­даном...

1 ... 110 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"