Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

В цей мент ми й побачили лисицю. Рудий клубінь, що невідь-звідки узявся, впав, наче добра ранкова данина того сонця. Лисиця тікала від нас, метеляючи в траві вогняним тілом, і Бонтиволья, побачивши її, стрепенувся. Обличчя його засвітилося, а очі запалали. Змахнув руками, вдарив коня острогами і загорлав радісно й щасливо:

— Гей, дивися! Вона, бісове створіння, все-таки прийшла! Вбий її, на бога! Скоріш, друже, вона втече, втече!

Ми мчали через поле, що рівно простиралося до обрію, жовтий клубінь перед нами котився вже щодуху. Бонтиволья сміявся й плакав, він гнав коня з диким і щасливим безумом, з дивною і щасливою радістю.

І я раптом піддався його пориву. Це була й справді невинна розвага, я забув про сумне обличчя любого свого Вітторіо. Здавалося, він перевтілився в оцього безумця, що скажено скаче обіч мене. Він і справді повернув до мене лице, таке ж смагляве й тонке, як і в мого доброго приятеля, і я вразився, скільки світла струмувало з нього.

— На бога! — закричав він пристрасно. — На бога, не відпусти її!

Щось стиснулось у мене, знайоме вже оціпеніння скувало єство моє. Я натис на повіддя і зупинив коня. Тіло моє раптом стало залізне, очі загорілися крицевим вогнем, я наче переливався в етер, наче ставав витягнутим луком, спина в мене зігнулася, очі вилізли з очниць — я почув, як шалений вітер промчав полем. Бачив, як задерев’янів Бонтиволья, його залите щасливим безумом лице зльодяніло, він підняв руки, а кінь його повернув до мене велике око. І я уздрів білі хвилі, що спадали з неба, — там, попереду, вже лежала мертва лисиця і повільно осідала збита виходом курява.

Я зістрибнув з коня і пішов до лисиці. Йшов, наче дерев’яними ногами ступав, наче й не було в мене ніг, аз очей мені лилися сльози. Навколо все і справді вмерло. Я бачив крізь сльозяну плівку, що лягла на мої очі, мертвих пташок і мертвих ящірок, мертвих метеликів і бджіл. Але я йшов, поки не спинився над тим нікчемним мертвим жовтим клубком. Сльози заливали моє лице, я забув і про Бонтиволью, і про цілий світ. Сонце палило мені в потилицю, трава не мала роси, і я зрозумів, що знову сталося якесь велике-велике нещастя. Дивився на закоцюбле тіло звірини з вивернутою до неба мордою — очі в неї були мертві, а з моїх котилися безперервно важкі й пекучі сльози.

Повільно під’їхав до мене Бонтиволья. Він зістрибнув з коня і впав переді мною на землю. Повз по землі, поки не обійняв мої ноги. Притиснувся обличчям і чи то заплакав, чи щасливо зареготав. Був як великий темний звір, волосся розсипалося йому по плечах, а руки спазматично тремтіли.

— Встаньте, пане! — сказав я тихим, знеможеним голосом. — Я не повинен був цього чинити.

Він звів до мене скривлене лице. Було воно залите, як і моє, слізьми, але цвів на ньому тріумфальний усміх. Чорне волосся відкинулося назад, світили попсовані зуби, а безтямні очі дивилися на мене з безмежним захопленням і відданістю пса. Я здригнувся від огиди.

— Це чудо! — сипів він. — Справжнє чудо — те, про що я завжди мріяв. Ми одного з тобою крою, друже мій дорогий, і нам годі вже прикидатись. — В горлі його забулькав, як вода, схвильований смішок. — У нас одне покликання. — Він хитнув головою назад і хижо вискалився. — Я маю в замку те, що не показую нікому. Але тобі, любий мій приятелю, покажу. Там сидить один старий — він теж робить щось подібне. Це страшні отрути, від яких люди гинуть, наче мухи. Але тобі він і в підметки не годиться. — Бонтиволья знову засміявся, наче полоскав водою горло. — Справжнє чудо — це ти, і я покірно схиляюся тобі до ніг. Ми з тобою творитимем такі діла, ха-ха-ха, що цілий світ здригнеться. Чорними літерами запишуть нас у книги буття людського…

Він зареготав. Корчився в моїх ногах, темний, малий і гнилозубий. Спалахував до мене вузьким прорізом очей, залитих щасливими сльозами, і знову згинався од сміху.

Зрештою погасив свій сміх раптово. Встав і пройшовся по вкритій жорствою стежці. Підборіддя його задерлося вгору, а вуста скривилися від обридження. Турнув ногою мертву лисицю й обернувся до мене.

— Стерво! — сказав він, сардонічно всміхаючись. — Купка стерва, й нічого більше. Я завжди думав: всі горді й бундючні — стерво, всі багаті й могутні — також, всі ниці й молільники, всі святоші… Так, я багато про це думав: всі генії і всі митці — стерво! Є тільки одне в цьому світі, чому варто вклонятися. Чудо! — Він примружив очі і подивився на далекі, повиті м’яким рожевуватим світлом верхи.

Я стояв на тому ж місці, біля лисиці. Сила витекла з мене до краплини. Те рожеве світло, яке бачив я на овиді, вливалося в мою порожню душу і помалу напоювало її. Але сіра хмара росла в моїх грудях, і серце моє плавало між тих сіро-рожевих хмар, і не було нічого в тому заспокійливого. Гіркий полин ріс на навколишніх кручах. Я теж заростав тим полином і помалу каменів, наче така була моя доля — закам’яніти поміж полину.

Бонтиволья дивився на мене. Темна ніч стояла в його очах. Місяць і зорі були вкрадені з неба, і дув сухий вітер. Усе сохло на тому вітрі, скручувалося і зникало. Зілля й дерева блукали по землі, наче люди, а люди стояли, приліплені до неї гріхами своїми, наче рослини. Німо плакали трави, і то був плач тих, про кого нема й не буде пам’яті. В глибокій прірві цієї ночі плавали шибениці й хрести з повішеними і розіп’ятими. Відрубані руки миготіли в повітрі, і блукали по дорогах відрубані ноги. Відтяті голови котилися, наче перекотиполя, а над ними здіймалося скляне небо, з якого дивилися очі замордованих. Бонтиволья вже малів у мене перед очима. Чорний карлик між гірких хвиль полину. Я стояв, залитий тим незвичайним потом, і очі мені пекло від сліз, які не могли вилитися. Вони запеклися, як запеклося загорнуте в сірі хмари серце моє.

Я