Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Великої витрати часу, великої втоми для чужих вух коштує ось така похвала: «Ото освічена людина!» Будьмо вдоволені скромнішою назвою: «Ото доброчесна людина!» Хіба не так? /39/ А може, маю розгортати літописи всіх народів і дошукуватися, хто вперше написав якийсь вірш? Маю обраховувати, до того ж без жодних свідчень, скільки років стало поміж Орфеєм та Гомером? Маю сушити собі голову над тими нісенітницями, якими Аристарх[312] прямо-таки всіяв чужі вірші? Маю розтринькувати свою старість на підрахунок складів? А ще, може, втуплю погляд у пісок із кресленням геометрів?.. Чи настільки б я забув той рятівний заклик: «Заощаджуй час!»? Усе це знатиму? Чого ж у такому разі не знатиму? /40/ Граматик Апіон, який за часів Гая Цезаря об'їжджав міста всієї Греції, де його приймали, мовби то був другий Гомер, запевняв, що творець «Іліади» й «Одіссеї», викінчивши ті дві поеми, додав до них ще вступ, де і описав перебіг Троянської війни. Підтвердженням своєї думки вважав те, що Гомер, мовляв, навмисне почав перший вірш буквами, які вказують на число написаних ним книг[313]. /41/ Як бачиш, навіть таке повинен знати той, хто намагається багато знати, — замість того, щоб замислитися, скільки часу забирає недомагання, скільки — суспільні справи, а скільки — особисті; скільки його йде на буденні клопоти, скільки — на сон. Виміряй свій вік! Хіба вмістиш у ньому таку юрму всіляких занять?

/42/ Досі йшлося про вільні науки й мистецтва. Та хіба мало зайвого у філософів? Хіба в них мало такого, на що й не зіпрешся в житті? Опустились і вони до розмежування складів, до вивчення властивостей сполучників та прийменників. Уже, бач, заздрять граматикам, заздрять геометрам. Що було зайвого в тих науках, тим вони засмітили свою. А от тобі й наслідок: доладніше вміють говорити, аніж жити. /43/ Послухай-но, скільки зла у надмірній тонкості і якою вона стає завадою на стежці до правди! Протагор каже, що про кожну річ однаковою мірою можна стверджувати щось одне і водночас щось цілком інше, отже, — так само й про те, чи можемо про кожну річ стверджувати щось одне й водночас — щось інше. Навсифан[314] доходить висновку, що з усіх речей, які, як нам видається, існують, існування жодної не може бути підтверджене переконливіше, ніж неіснування. /44/ Парменід[315] же запевняє, що з-поміж усього, що бачимо, не існує нічого, крім одного лише всесвіту. А от Зенон Елейський одним махом дав собі раду з усіма труднощами, заявивши, що взагалі нічого не існує. Щось схоже роблять і прихильники Піррона[316], і мегарейці, й еритрейці, й академіки, які започаткували нову науку — про те, що ми нічого не знаємо.

/45/ Пожбур усе це туди, де купа іншого непотребу, на який такі багаті вільні мистецтва! Ті подають мені ні до чого не придатну науку, а ці забирають у мене надію будь-чого навчитися. Та краще вже знати зайве, аніж взагалі нічого не знати! Ті не засвічують попереду світла, щоб я скерував свій зір до правди, ці — взагалі позбавляють мене зору. Якщо я повірю Протагорові, то довкіл — один тільки сумнів; якщо Навсифану, — то певним є лише те, що нічого немає певного; якщо Парменіду, — то існує лишень щось одне, єдине; а якщо Зенону, — то й того єдиного не зостанеться. /46/ То що в такому разі ми самі? Що в такому разі довкілля — все те, що нас живить, підтримує? Вся природа — тільки тінь, або марна, або облудна. Вже й не знаю, на кого більше гніватися: чи на тих, хто переконує нас у нашому незнанні, чи, може, на тих, хто не дає нам змоги навіть знати про те незнання.

Бувай здоров!

Лист LXXXIX

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Жадаєш від мене корисної і разом з тим потрібної кожному, хто приступає до мудрості, речі: хочеш, щоб я розділив філософію — розклав на окремі члени її величезне тіло. Справді-бо, через частини легше дійти до пізнання цілості. Якби ж то, подібно до світу, який являє нашим очам усю свою постать, розгорнулась перед нами й філософія, що, наче у дзеркалі, відбиває ту навколишню неозорість! Ось тоді й прикувала б вона до себе захоплені погляди смертних! Тоді б ми полишили все те, що нині, не відаючи про ту велич, називаємо великим! А що того не станеться, то мусимо приглядатися до кожної її частини зокрема, як це робимо, озираючи світ. /2/ Мудрець, щоправда, охоплює думкою увесь її огром і пробігає ті обшири з такою ж прудкістю, з якою наше око може зміряти небесну просторінь. Нам же, короткозорим, що змушені прориватися крізь мряку, легше можна розгледіти частини, бо цілості нам ще не обійняти.

Отже, зроблю те, що просиш, — розділю філософію на частини, але не на шматочки: корисно ділити, а не розривати, бо охоплювати щось дуже велике так само нелегко, як і щось дуже мале. /3/ Народ розписують по трибах[317], військо — по центуріях. Усе, що розрослося, легше дається пізнати, коли поділене на частини, але той поділ, я вже застерігав, не повинен іти до безконечності, до чогось крихітного. Надмірно поділене завдає нам таких самих клопотів, як і зовсім не поділене. Подрібни щось на порошок — не знайдеш у тій суміші ні зв’язку, ні рахунку.

/4/ Насамперед, якщо дозволиш, я вкажу тобі різницю між мудрістю і філософією. Мудрість — найдосконаліше благо людського духу. Філософія — це любов до мудрості, постійне її прагнення. Вона спрямовує нас до того, чого сягнула мудрість. Знаємо, від чого походить назва філософії: саме ймення вказує на предмет її любові. /5/ Дехто, окреслюючи, що таке мудрість, називає її «знанням усього божественного і людського». А дехто ще й так: «Мудрість — це знання всього божественного і людського, а також його причини»[318]'. Цей додаток, гадаю, зайвий, бо що таке «причини», як