Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

А в самого за прикритою люттю від бажання голова паморочиться. Я ж бачу. 

Хочеться пожартувати, сказати, що він уже й так це зробив, або щось подібне. Але тоді замість бажаного результату я ризикую отримати по пиці. Та й злості з цього приводу зовсім немає. Рано чи пізно це все одно сталося б. Мені всього лише шкода, що я не був поруч у їхній перший раз. 

— Пропоную тобі піти та зайнятися коханням із жінкою, яка вже давно заволоділа твоїм серцем, — відповідаю те, що думаю.                                                                                              

Хватка на моєму горлі різко слабшає, а сам Доронін відкочується так, немов отримав удар під дих. 

— Пішов ти, Стасе, — шепоче і дивиться на мене розгублено.                                               

— Я знаю, що в її спальні встановлено камери, — добиваю. — І знаю, що ти дивився на нас усі ці дні. Точніше ночі.                                                                                                                                        

Андрій слухає мене і в нього такий вигляд, наче він хороший хлопчик, якого застукали на онанізмі в душовій.                                                                                                                                            

— Так це ти для мене так старався? — усміхається. 

Намагається приховати свої справжні емоції. Але я-то бачу все. Моя пропозиція для друга виявилася занадто несподіваною, м'яко кажучи. І тепер він просто не знає, що йому робити, та й узагалі — як реагувати. 

— Ні, — хитаю головою, — це було для неї.                                                                                   

— Тобто, даєш добро? — перепитує і недовірливо мружиться.                                         

— Так, — киваю. — Ти правильно зрозумів. Іди давай.                                                        

— А що як вона буде проти?                                                                               

— Не буде, повір мені.                                                                                     

Не кажучи більше ні слова, Доронін прямує до дверей. Поспішає, бо голодний. Але, видно, і удачу злякати боїться. Справді, раптом я передумаю.                                                                 

Дивлюся, як його силует зникає в коридорі. Рахую кроки. Їм це потрібно. Потрібна ця близькість. І мені теж. Хоч і біль у грудях нестерпний. Я не ревную. Я всього лише до жаху боюся, що їм надто добре буде разом, і я буду не потрібен. Це найстрашніший мій нічний кошмар. Тому що мені вже давно зрозуміло, без них мені не вижити. Якщо викинуть, якщо відмовляться, я засохну, я пропаду без них.