Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Але як щодо відвідувачів? — запитав Дарнелл. — Як вони потрапляють до вас?

— Ми їм пояснюємо, як воно працює. Крім того, — додав він якось ухильно, — хто-небудь з нас їх неодмінно побачить. Місіс Вілсон майже завжди крутиться біля вікна. Щоправда, зараз її немає вдома — пішла навідати своїх друзів. Сьогодні, гадаю, вони зустрічаються у Беннеттів. Адже нині перша субота місяця, так? Ти знайомий з Дж. В. Беннеттом, чи не так? О, він засідає у парламенті. Непогано почувається. Якось на днях він дав мені добру пораду.

— Але, — почав Вілсон, коли вони рушили до парадних дверей будинку, — навіщо ти одягнувся у все чорне? Тобі ж спекотно. Поглянь на мене. Хоч я й порався в саду, але почуваюся свіжим як огірочок. Підозрюю, ти не знаєш, де можна придбати такий одяг? Мало хто знає. Як думаєш, звідки він у мене?

— З Вест-Енду, гадаю, — відповів Дарнелл, намагаючись бути ввічливим.

— Саме так усі й кажуть. Поглянь, який гарний крій. Гаразд, тобі я скажу, але про це не варто всім розповідати. Мені підказав Джеймсон — ти його знаєш, «Джім-Джемс», власник крамнички з китайськими товарами на Істбрук, 39, і наголосив, що не хоче, щоб кожен в Лондонському Сіті знав про цю крамницю. Але тобі досить звернутися до Дженнінґса, що облаштувався в межах Лондонської стіни, та назвати моє ім'я, і все буде добре. А як гадаєш, скільки я за нього дав?

— Поняття не маю, — відповів Дарнелл, який в житті не купував собі таких костюмів.

— Ну подумай!

Дарнелл уважно оглянув Вілсона. Куртка висіла на ньому мішком, штани теліпалися на ногах, а на випуклих місцях тканина так вицвіла, що колір вересу ледь вгадувався.

— Думаю, щонайменше три фунти, — нарешті мовив він.

— Якось днями я те саме запитав у Денча, і він назвав ціну чотири фунти і десять шилінгів, а його батько, до речі, великий торговець на Кондуїт-стріт. Насправді я віддав за нього всього тридцять п'ять шилінгів і шість пенсів. Хочеш роздивитися поближче? Лиш поглянь на цей крій.

Дарнелла приголомшила така сміховинна ціна.

— Між іншим, — продовжував Вілсон, вказуючи на свої новенькі коричневі черевики, — знаєш, де треба купувати добротне шкіряне взуття? Є лише одне таке місце. «Містер Білл» на Ґаннінґ-стріт — усього дев'ять шилінгів і шість пенсів.

Вони прогулювалися садом, і Вілсон раз у раз привертав увагу Дарнелла до квітів на клумбах та біля бордюрів. Мало які з них пишалися цвітом, але всі були акуратно висаджені.

— Тут ростуть туберози, — сказав він, вказуючи на рівнесенький рядок хирлявих рослин. — Ось настурції. Це новинка — молдавське апельсинове дерево. А це флокси.

— А коли вони зацвітають? — спитав Дарнелл.

— Більшість наприкінці серпня або на початку вересня, — коротко відповів Вілсон. Він був трішки злий на себе, що так захопився розмовою про квіти, бо помітив, що Дарнеллу до них байдуже. І справді, на того наринули туманні спогади, які він ледь стримував, про якийсь старий, покинутий сад, сповнений пахощів, що ховався за сірими стінами, та про аромат польових квітів, які росли біля струмка.

— Я хотів порадитися з тобою, як краще облаштувати кімнату, — нарешті заговорив Дарнелл. — Ти ж знаєш, що у нас є одна вільна кімната, і я надумав трохи її умеблювати. Сам я поки що нічого не вирішив і подумав, може, ти мені щось підкажеш.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав Вілсон. — Ні, сюди, з тильного боку, — і він показав Дарнеллу ще один хитромудрий винахід, яким були оснащені двері чорного ходу: варто було комусь торкнутися клямки, як у будинку розлягався оглушливий дзвін, від якого здригалися стіни. Вілсон рвучко потягнув за клямку, і дзвінок вибухнув таким диким звуком тривоги, що служниця, яка тим часом приміряла на себе прикраси хазяйки в її спальні, як навіжена кинулася до вікна, закрутившись в істеричному танку. А недільного вечора на столі у вітальні знайшли шматок тиньку, і Вілсон написав листа у «Хроніки Фулгема», констатуючи, що цей феномен є результатом «зсувів сейсмічного характеру».

Але поки що він навіть не здогадувався про вражаючі результати свого винаходу і урочисто крокував у напрямку задньої частини будинку. Там, на задвірку, був невеличкий газон, трава на якому вже почала засихати, а вздовж паркану були висаджені кущі. Посеред газону самотньо, мов не від світу цього, стояв хлопчик років дев'яти чи десяти, щось із себе вдаючи.

— Мій старший, — сказав Вілсон. — Гевлок. Гей, Локі, чим це ти займаєшся? І де твої брат із сестрою?

Хлопчик вочевидь був не із сором'язливих. Він навіть охоче взявся розповідати.

— Я — Боженько, — сказав він із чарівливою відвертістю. — Я послав Ферґуса із Дженет в погане місце. У чагарники. Звідки вони ніколи не виберуться. Там вони вічно горітимуть.

— Ви тільки подумайте! — захоплено вигукнув Вілсон. — Непогано для дев'ятирічної дитини, ага? У недільній школі кажуть, що в нього великий потенціал. Але ходімо до мене в кабінет.

Кабінет виявився прибудовою, що виступала з тильної частини будинку. Спочатку вона була задумана як літня кухня та пральня, але Вілсон завісив пічку квітчастим мусліном, а мийку забив дошками і тепер використовував її як верстак.

— Затишно, правда? — спитав він, підсунувши до гостя один із двох плетених стільців. — Я тут, знаєш, придумую різні винаходи. Тут тихо. То що ти казав про кімнату? Хочеш зробити все з великим розмахом?

— О ні, зовсім ні. Радше навпаки. Правду кажучи, я не знаю, чи буде достатньо тих грошей, що в нас є. Розумієш, ця кімната має розмір десять на дванадцять футів і виходить на захід. То я собі й думав, що коли її вмеблювати, вона веселіше виглядатиме. Та й приємно було б когось у гості запросити. Нашу тітку Ніксон, наприклад. А вона звикла, щоб усе було на найвищому рівні.

— I скільки ж ви готові витратити?

— Гадаю, було б невиправданим марнотратством з нашого боку віддати за умеблювання більш як десять фунтів. Але цього недостатньо, так?

Вілсон підвівся і з промовистим поглядом захряснув двері літньої кухні.

— Послухай, — сказав він, — я