Читати книгу - "Гра престолів"

Сер Донел відповів не одразу.

— Леді Лайса розпорядилася, щоб мейстер не виїжджав із Гнізда, де він піклується про лорда Роберта,— мовив нарешті він.— У нас при брамі мешкає септон, який лікує поранених. Він може оглянути рани вашого лицаря.

Кетлін значно більше довіряла знанням мейстра, ніж молитвам септона. І саме так і збиралася сказати, аж тут попереду побачила зубчасті стіни з бійницями — довгі парапети, вмуровані просто в скелю обабіч проїзду. Ущелина звузилася так, що проїхати тут рядком могло не більш як четверо людей, а до кам’янистих схилів ліпилися дві сторожові вежі-близнючки, понад дорогою з’єднані критим арочним мостом з сірого каменю, побитого негодою. З бійниць на вежах, укріпленнях і мосту визирали мовчазні обличчя. Коли кавалькада наблизилася майже впритул, їй назустріч виїхав лицар. І кінь, і обладунки в нього були сірі, однак на плащі, скріпленому на плечі блискучою чорною рибиною з золота й обсидіану, бігли синьо-червоні хвилі Річкорину.

— Хто в’їжджає в Криваву браму? — гукнув він.

— Сер Донел Вейнвуд з леді Кетлін Старк і її супутниками,— озвався юний лицар.

Лицар Кривавої брами підняв забороло.

— Мені й здалося, що леді наче знайома. Далеченько ти заїхала від дому, маленька моя Кет.

— Та й ти, дядечку,— відповіла Кетлін, усміхаючись попри все, чого зазнала останнім часом. Почувши цей хрипкий низький голос, вона мов перенеслася на двадцять років назад, у дні свого дитинства.

— Дім там, де я живу,— відповів дядько буркітливо.

— Ти живеш у моєму серці,— сказала Кетлін.— Зніми-но шолом. Хочу знов поглянути на твоє обличчя.

— Боюся, роки його не прикрасили,— мовив Бринден Таллі, однак щойно він стягнув з голови шолом, Кетлін пересвідчилася, що він кривив душею. Так, він постарів, з’явилися зморшки, золотисто-каштановий чуб посивів, але усмішка лишилася такою ж самою, і такими ж лишилися широкі й волохаті, схожі на гусінь брови, і сміх у темно-синіх очах.— Лайса знає, що ви їдете?

— Не було часу її попередити,— пояснила Кетлін. До неї вже під’їжджала решта загону.— Нас, так би мовити, підганяла буря, дядечку.

— Просимо дозволу в’їхати у Видол,— гукнув сер Донел. Вейнвуди завжди дотримувалися церемоній.

— Іменем Роберта Арина, лорда Соколиного Гнізда, сторожа Видолу, правдивого хранителя Сходу, дозволяю вам вільний проїзд і вимагаю зберігати мир,— озвався сер Бринден.— Прошу.

І Кетлін рушила позаду нього в тінь Кривавої брами, об яку розбилася дюжина армій у Добу героїв. У кінці муру гори зненацька розступалися, відкриваючи чарівний краєвид, від якого перехоплювало подих: зелені луки, блакитне небо й укриті шапками снігу гори. Видол купався в ранковому сонці.

Аж до самого туманного сходу тягнулася погідна земля, зусібіч захищена надійними бескидами й багата на чорноземи, широкі повільні ріки й сотні озерець, які виблискували на сонці, мов люстерка. Височенними виростали в цих полях пшениця, кукурудза і ячмінь, і навіть у Небосаду не росли більші гарбузи чи солодші фрукти, ніж тут. Загін виїхав у долину з заходу, де високий гостинець досягав своєї найвищої точки й починав петляти в низовину, яка розкинулася за дві милі звідси. Тут Видол був неширокий — за пів дня переїхати можна впоперек, а північні гори здавалися такими близькими, що Кетлін ввижалося: простягни руку — й торкнешся! Над головою вивищувалася зазублена верхівка Велетового Ратища — гори, на яку всі решта гори поглядали знизу вверх: її маківка губилася в крижаних туманах за три з половиною милі понад рівнем долини. З велетенського західного гребеня біг примарний водоспад — Алісині Сльози. Навіть з такої віддалі Кетлін розрізняла блискучу срібну нитку, яка світилася на тлі темного каменю.

Побачивши, що Кетлін зупинилася, дядько під’їхав на коні й показав рукою:

— Це отам, поряд з Алісиними Слізьми. Звідси видно тільки поодинокі білі плями, та й то якщо добре придивлятися в ту мить, коли сонце падає на стіни.

«Сім веж,— розповідав їй Нед,— як білі леза, прохромлюють лоно неба; вони такі високі, що з парапетів можна побачити під собою хмари».

— Скільки їхати? — запитала Кетлін.

— До вечора під’їдемо до гори,— сказав дядько Бринден,— але дорога вгору забере ще цілий день.

Ззаду озвався сер Родрик Кассель.

— Міледі,— мовив він,— боюся, сьогодні я більше їхати не зможу.

Обличчя під відрослими нерівними бакенбардами змарніло, і вигляд у лицаря був такий змучений, аж Кетлін злякалася, що він просто впаде з коня.

— І не потрібно,— сказала вона.— Ви зробили все, про що я вас тільки могла попросити, і навіть стократ більше. Далі до Гнізда мене проведе дядечко. Ланістер поїде з нами, а от і вам, і решті найкраще лишитися тут відпочивати й набиратися сил.

— Ви зробите нам честь, якщо зостанетеся гостювати,— з серйозною ввічливістю юності мовив сер Донел. Якщо не рахувати сера Родрика, з тих, хто вирушав разом з Кетлін з заїзду на роздоріжжі, лишилися тільки Брон, сер Вілліс Вод і співець Марильйон.

— Міледі,— заговорив Марильйон, виїжджаючи вперед,— благаю вас дозволити мені їхати з вами в Соколине Гніздо, щоб дізнатися, чим закінчилася ця історія.

Голос у хлопця був вимучений, однак на диво рішучий, а в очах зринав гарячковий блиск.

Кетлін не просила співця їхати з ними, він сам так вирішив, і як йому вдалося вижити в цій подорожі, коли хоробріші чоловіки лишилися лежати на дорозі непоховані, вона не могла навіть уявити. Однак він вижив, і навіть відростив собі подобу борідки, яка робила його схожим на справжнього чоловіка. Мабуть, Кетлін зобов’язана і йому за те, що здолав разом з ними такий шлях.

— Гаразд,— відповіла вона.

— Я теж поїду,— оголосив Брон.

Це їй не сподобалося. Так, це правда, без Брона вона б до Видолу не доїхала: перекупний меч був ярим бійцем, і його зброя допомогла їй пробитися в це безпечне пристановище. Та попри все Брон був неприємний Кетлін. І мужності йому не бракувало, і сили, от тільки мало було в ньому доброти й відданості. Та й у товаристві Ланістера вона бачила його надто часто: ці двоє тихо перемовлялися й сміялися на якісь свої жарти. Було б ліпше розлучити їх з карликом тут і зараз, так якщо