Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Але Нансі, може, жахнеться й не схоче заподіяти смерті Сайксові? Проте смерть його була головною метою Феджіна, її він мусив будь-що-будь досягнути. «Як би мені її певніше до рук прибрати? Як? Як?» – думав він, плентаючись додому.

Але Феджін мав хитромудру голову й довго метикувати йому не довелось. «Не треба спонукати її, хай сама не зізнається. Найкраще простежити за нею, довідатися, хто її новий коханий, а потім пригрозити виказати на неї Сайксові (перед яким вона, звичайно, потерпала), якщо вона почне упиратися, і кінець кінцем вона послухає».

– Звісно, тоді вона не посміє сперечатись, – майже голосно вирвалося у Феджіна. – Ні за що в світі не посміє! У мене все в руках, усе налагоджено. До діла! Нарешті ти в моїй владі.

Старий глянув зловісно через плече, де жив ненависний грабіжник, і погрозив кулаком. Потім зігнувся і, хижо стискаючи кощавими жовтими пальцями полу свого засмальцьованого плаща, немов би це був не крам, а горло його заклятого ворога, прискорив кроки.

Розділ XLV

Ной Клейполь дістає від Феджіна таємне доручення

Другого дня Феджін встав удосвіта й почав нетерпляче чекати на свого нового підручного. Час плуганився так помалу, що здавався вічністю, але нарешті жданий гість завітав до хати й передусім накинувся, як голодний вовк, на сніданок.

– Болтере! – мовив містер Феджін, підсунувши стільця й сідаючи супроти Ноя.

– Агов! Я тут, – одказав Ной. – Чого вам? Тільки не наказуйте мені нічого, поки я не попоїм. Це мені не подобається. У вас їдять так прихватцем, мов хтось над душею стоїть.

– А їсти й говорити разом ти не можеш? – спитав Феджін, кленучи в душі ненажерливість свого любого молодого приятеля.

– Звісно, можу; мені від цього ще дужче їсти хочеться, – відповів Ной, одкраявши собі здоровезну партику хліба. – А де Шарлотта?

– Вийшла з хати. Я послав її погуляти з однією молодицею, бо маю з тобою погомоніти віч-на-віч.

– Овва! Шкода, що ви не наказали їй підсмажити мені грінок попереду. Ну кажіть уже, що там є, ви мені не заважаєте.

Та й справді можна було, здається, не турбуватись, що Ноєві щось стане на заваді: він узявся до снідання так ретельно, що, очевидячки, лагодився над ним щиро попрацювати.

– Вчора ти справді показав себе! – похвалив його Феджін. – Чудесно! Знаменито! Шість шилінгів і дев’ять з половиною пенсів за перший день. На пацанах не забагатієш, згадай моє слово.

– Не забудьте ще трьох кухлів і молочника, – додав містер Болтер.

– Ні, ні, не забуваю, соколику. З кухлями ти ловко втнув, а вже з молочником, то це справді чиста, майстерна робота.

– Так, для початку, здається, непогано, – ласкаво згодився містер Болтер. – Кухлі я зняв з тину, а молочник стояв за дверима якогось трактира. Бачите, я побоявся, щоб на ньому, бува, ржа не вхопилась або щоб він не застудився надворі. – Ха-ха-ха!

Феджін засміявся й собі, вдаючи, що йому весело, а містер Болтер, нареготавшись досхочу, доїв свою першу партику хліба з маслом і почав уминати другу.

– Ти мені потрібен, Болтере, для однієї дуже важливої справи, що вимагає великої обережності та уваги, – почав Феджін, перехиляючись через стіл.

– Я ж вам казав: буде вже з мене небезпечних доручень, не піду я більше до ваших поліцейських районів. Кажу вам, це мені не до вподоби.

– Але ж у цьому немає ніякісінької небезпеки, соколику, – заспокоїв його старий. – Треба тільки вислідкувати одну жінку.

– Стару?

– Ні, молоду.

– О, це я вмію, будьте певні. У школі я виказував на школярів, нестотно правдивий шпиг. Що я маю зробити, як викрию її?.. Може…

– Робити нічого не треба; ти мені тільки скажеш, куди вона ходить, з ким бачиться і, якщо можна, то й що вона говорить; запам’ятаєш назву вулиці, коли це буде надворі, або номер будинку, коли вона зайде до хати. Одно слово – розкажеш мені докладно все, що побачиш і почуєш.

– А що ви мені за це дасте? – спитав Ной, становлячи на стіл свою склянку й хтиво зазираючи старому в вічі.

– Якщо ти це добре обкрутиш, то дам тобі фунт, цілий фунт стерлінгів, – обіцяв той, щоб спонукати ледачого хлопця виконати якнайкраще своє завдання. – Стільки я ще ніколи нікому не давав за таку роботу, адже сам я з цього не матиму жодного зиску.

– А хто ця баба?

– З наших.

– Мг! – мугикнув Ной, задерши догори свого зморщеного носика. – Вона непевна? Так?

– Вона знюхалася з новими друзями, соколику, і мені цікаво знати, хто вони, – відповів Феджін.

– Ага. Знаю, нащо це вам. Ви хочете познайомитися з ними, коли виявиться, що вони люди поштиві! Ха-ха-ха! Згода!

– Я був певний, що ти згодишся! – радісно скрикнув Феджін у захваті від того, що справи так добре складаються.

– Атож? А де ж вона? Де мені її пантрувати? Куди йти?

– Не бійся, я все тобі розкажу в свій час. Ти тільки будь напоготові, а решту я беру на себе.

Увесь наступний вечір і кілька наступних вечорів шпиг просидів удома, знову переодягнений за сільського хурмана, готовий приступити до роботи за першим словом старого. Так поминуло шість вечорів, шість довгих нудних вечорів; Феджін щоразу повертався додому з кислою розчарованою міною; казав, що час ще не стукнув, але за сьомим разом (це було в неділю) він повернувся раніше:

– Сьогодні ввечері вона піде з хати й саме в те місце, – весело мовив Феджін, не маючи сили сховати своєї радості. – Цілий день вона просиділа дома на самоті, а той, кого вона боїться, повернеться не раніш як перед світом. Ходімо! Швидше!

Ной не опинаючись зірвався з місця; гарячкове хвилювання Феджіна запалило мимоволі і його. Вони нишком-нишком вийшли на вулицю і, поминувши швидким кроком кілька темних сліпих заулків, зупинилися перед якимось трактиром; Ной впізнав його: тут він ночував свою першу ніч у Лондоні.

Було по одинадцятій, двері вже замкнули; Феджін тихенько свиснув, і двері без скрипу відхилились і так само нечутно зачинились за пізніми гостями.

Боячись власного шепоту, Феджін і той, що впустив їх до хати, знаками показали Ноєві на маленьке віконце в стіні й пояснили йому, щоб він зліз на ослін і зазирнув до сусідньої кімнати.

– Там та жінка? – ледве чутно