Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Щось несе, – зауважив Медор. – Може, теля? Ніхто не знає, що жеруть дракони.

Я примружилася, рятуючи очі від відблисків сонця на лусці. У коротких передніх лапах тварюки висіла якась істота. Невелика, худа, з кінцівками різної довжини і…

І кольору?

– Людина!

Хто з нас це вигукнув, гадки не маю. Я заціпеніла. Сиділа з пучком риб'ячих кісток в одній руці і шматком черствого коржика в іншій, витріщалася в далечінь і намагалась повірити, що помиляюся.

Дракони не крадуть людей. Не їдять. Не переносять із місця на місце. Прокляття, цей світ божеволів!

Лускаті крила блиснули востаннє, і величезна туша зникла з поля зору. Тобто я, звичайно, могла б повернути голову, щоб простежити за напрямком її польоту… Могла б. Але м'язи ніби одеревіли. Мене вистачало лише на те, щоб крутити очима і дрібно тремтіти.

Широка тінь упала на землю.

– Ой-є-є…

Вражений вигук Медора я пропустила повз вуха. Думки боягузливо поховались, у голові панували надзвичайна легкість та абсолютна порожнеча. Десь на краєчку свідомості промайнуло бажання бігти, не озираючись. Воно зникло раніше, ніж в обличчя знову вдарило сонячне проміння. Дракон – це не той супротивник, від якого можна сховатися. Нема чого смикатися. Долю вирішено наперед.

– Вбік! – раптом гаркнув Медор.

Я не послухалася. По-перше, у глибині душі вже з усім змирилася. По-друге, руки й ноги немовби належали комусь іншому і відмовлялися підкорятись.

Важка лапа вдарила по спині, вузькі пазурі вп'ялися в плечі. Я навіть не закричала. Впала як зламана гілка, подумала, що краще б заплющити очі…

«А куди поділася тінь?» – наче це мало значення!

– Відпустіть її! – закричав Медор.

Дивно, до Сойла всі на «ти» зверталися… Здається.

Потім я побачила, що дракон летить над морем, і його лапи порожні.

«Кігті» стиснулися міцніше.

– Відтепер ти завжди будеш зі мною! – Гаряче дихання обпалило потилицю. – Ти – моя, запам'ятай!

Я вже чула ці слова. Холодні ночі Підлісся, вугілля в каміні, легкі дотики і тихий сміх… Туга переповнила серце, кожен вдих давався важко. Як давно це було!

Небо і земля різко помінялися місцями. Наді мною схилився Медор, намагаючись розчепити руки, що мене душили. Я відчувала, як сльози біжать по щоках, і навіть не намагалася їх вгамувати. Все скінчилося. Справді закінчилося. Ми більше не сваритимемося. Не вдаватимемо, що нічого не сталося. Не чекатимемо одне одного, щоб «випадково» зустрітися. Відтепер у кожного з нас своє життя. Артан готується до весілля зі знатною нареченою, а я… Хм, у моєму випадку вислів «Ти – моя!» означав, що мною збираються закриватись від дракона.

– Не відпущу! Не смійте! Вона належить мені! – волав Ньельм.

«Та стули пельку заради всіх богів! І без твоїх криків нудотно», – він стискав мене занадто сильно, тому слова перетворилися на хрип.

– Стривайте, – пробубонів Медор. – Зараз…

Знатний чаклун скрикнув. Його хватка ослабла, і я змогла зробити нормальний вдих.

– Нічого, нічого, полежить – оговтається.

Я виявила, що мене тягнуть угору, допомагаючи сісти. Потім у руках опинився кухоль із водою.

– Пийте.

Зуби стукнулись об обідок. Невже мене трясло? Солоні краплі лоскотали шкіру, волосся липло до шиї як якісь щупальця. Я насилу утримувала масивний залізний посуд і запевняла себе, що все налагодиться. На Артані світ клином не зійшовся, дракон нікому не відгриз голову, маніяк досі не вирізав усіх дощенту, тобто до нас у нього претензій немає.

Колись це прокляте літо закінчиться. Не треба страждати даремно, бували в моєму житті й гірші роки. Різниця полягала в тому, що раніше я знала: краще не буде, і сприймала неприємності як належне. А тепер мої вороги мертві. Тавеннський князь розвіявся попелом! У мене з'явилося майбутнє, і я це цінувала. Мені було що втрачати, тому те, що колись викликало похмуру посмішку і злу думку: «Нізащо не здамся!», лякало до жаху.

– Він чекав на мене, Тає! Чекав! – скиглив Ньельм. – Чому він зволікає? Чому знущається? Я не витримаю. Збожеволію… Він хоче цього, так? Йому смішно? Його бавлять мої муки? Я ж на колінах повзав! Що йому ще треба?

Мені вдалося зробити великий ковток. Трохи полегшало. Дихання вирівнювалося, здоровий глузд повертався…

Ньельм щось бурмотів, часом зриваючись на крик, часом ледь чутно шепочучи. Я прислухалася до його слів, намагаючись зібрати «картинку» з розрізнених фраз.

Він повернувся з Рена через портал у Пригір'ї – в тому невеликому містечку, звідки почалася наша з практикантами подорож. У чаклуна були гроші. Він купив коня і попрямував до Гаївки. Навіщо? Його безладна розповідь причини замовчувала.

Ньельм когось шукав. Здається, їхав до конкретної людини, але після Трісковника звернув не туди і опинився серед полів. Вирішив не повертатися до вихідної точки, а скоротити шлях через пустку.

І натрапив на дракона.