Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

— Мій янгол… — прошепотіла Арі, притискаючи його до себе.

— Я розбудив тебе? — запитав Даміан, шепочучи в подушку.

— Ні, милий, — відповіла вона, і її губи ніжно торкнулись його щоки.

Він ледь помітно видихнув, мовби саме цього дотику й чекав. Уклався ближче, забрався під ковдру з головою, тільки його маківка залишилась визирати поруч із нею.

Арі на мить заплющила очі, проводячи пальцями по його волоссю.

— Я так люблю наші ранки, — прошепотіла вона після кількох хвилин тиші.

— Навіть із криками Луїзи? — Дам підняв голову, хитро всміхаючись.

— Навіть із криками, — усміхнулась Арі. — Бо вони — частина нашого життя тепер. І кожен звук означає, що ми разом.

Даміан трохи помовчав, замислено крутячи ковдру пальцями.

— А якщо вона мене не любитиме?

— Вона любитиме тебе. Дуже. Ти її старший брат, милий, — Арі сказала це з тією впевненістю, що могла народитись лише в серці мами.

— Допоможеш мені приготувати сніданок, синку? — запитав я, вкладаючи Луїзу назад у люльку.

— Мгм… — промимрив Даміан, а тоді додав, не відкриваючи очей: — Але можна я ще трохи пообіймаю маму?

Я усміхнувся. Як я міг сказати "ні"?

— Звісно, — відповів я тихо. — Але тільки ще кілька хвилин. Бо нашій мамі потрібна їжа, як і тобі.

— Я буду обіймати її швидко, — прошепотів він майже серйозно, закопуючись у ковдру поруч із Арі.

Арі, ще напівсонна, провела рукою по його спині, не відкриваючи очей.

— Мій маленький… — усміхнулась вона. — Що б я без тебе робила?

— Була б без обіймів, — буркнув Дам, стискаючи її ще сильніше.

Я дав їм ще трохи часу, а тоді, залишивши двері прочиненими, пішов на кухню. Кавоварка видала знайомий гул, і за кілька хвилин аромат свіжозмеленої кави наповнив простір. Почав збирати інгредієнти для сніданку: тостовий хліб, яйця, улюблений джем Арі. Поки збивав яйця, почув, як за спиною скрипнула підлога.

— Я готовий, — сказав Даміан, ще в піжамі, з розкуйовдженим волоссям і серйозним виглядом, ніби готувався до відповідальної місії.

— Тоді ти — головний по тостах. Я тобі довіряю.

Він гордо кивнув і потягнувся до хліба. 

— Тату… ти завжди будеш знаходити час для мене? Ну, тепер… коли є Лу… — його голос прозвучав тихо, але тривожно.

Я відклав ніж у бік, одразу відчувши, як щось стиснулося всередині.

Дам був із тих дітей, які надто рано починають усе розуміти. Надто уважний, надто глибокий для свого віку. І водночас — такий маленький, вразливий, зі своїми страхами, які ще не вміє називати словами.

Я підійшов до нього, обережно підняв і посадив на край столу, так, щоб наші очі були на одному рівні.

— Дам, — почав я м’яко, обіймаючи його за плечі, — я завжди знайду для тебе час. Завжди. Те, що в нашому житті з’явилася Луїза, ніколи не означатиме, що ти менш важливий.

— Справді?.. — його голос затремтів, а очі — ті самі, що в мене, — стали ще більшими.

— Справді. Почекай хвилинку, — я залишив поцілунок на його лобі й вийшов до вітальні.

За кілька хвилин повернувся з великим альбомом у руках — товстим, об’ємним, із тканинною обкладинкою кольору м’якого графіту. Арі створила його спеціально для Даміана, ще до його народження, і з кожним місяцем заповнювала новими фото, підписами, малюнками, навіть шматочками листів до нього.

Я сів поруч і відкрив першу сторінку.

— Бачиш? Це твій перший знімок з УЗД. А ось тут — коли ми дізнались, що ти хлопчик. Це той день, коли я вперше уявив тебе поруч. І вже ніколи не хотів, щоб ти зник із мого життя.

Даміан мовчки перегортав сторінки. Його пальчики торкались фотографій, ніби він намагався відчути той час, про який нічого не пам’ятає.

— Тут тобі шість місяців, — сказав я, показуючи на знімок, де він лежав у мене на грудях, стискаючи мою сорочку. — Ти тоді був настільки вередливий, що вимотав і себе, і мене перед приходом гостей.

Даміан здивовано глянув на фото.

— Я такий маленький тут…

— Ти був навіть менший, ніж Луїза зараз. А зараз — такий дорослий. Мій справжній помічник.

Він провів пальцем по знімку, ніби намагався згадати хоча б крихту того моменту.

— А ти пам’ятаєш усе?

— Не все, — зізнався я чесно. — Але цей момент пам’ятаю дуже добре. Бо попросив маму зробити фото, щоб не забути, який ти тоді був. Такий… крихітний, розгублений, але вже тоді — мій.

— А ти боявся бути татом? — його погляд знову став серйозним.

Я усміхнувся.

— Дуже. Я не знав, що робити, як тримати тебе, як заспокоїти. Але потім ти просто… подивився на мене. Ось так. — Я показав, злегка примружуючи очі. — І я зрозумів, що мені не потрібно бути ідеальним. Просто бути поруч.

— Як зараз?

— Саме так.

Даміан поклав голову мені на плече, обережно тримаючи альбом, ніби це щось безцінне. І в його мовчанні була така довіра, яка не вимагала жодних доказів.

— А можна я покажу Луїзі ці фото, коли вона виросте? — прошепотів він.

— Ти будеш першим, хто це зробить, — відповів я. — І розкажеш їй, який її брат був крутим із самого початку.

— Я вже є, — буркнув він гордо.

— І ніхто цього не заперечує, охоронцю, — я підморгнув, обіймаючи його міцніше.

І в ту мить я знав: між цими двома дітьми виросте щось сильніше за будь-які слова. Щось, що назавжди залишиться з ними — бо почалось із любові. І щось, чого ніколи не було в мене, але я зроблю усе можливе, щоб це було у них.