Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Аріель

На вихідних у нас річниця шлюбу. Десять років.

Іноді в це важко повірити. Коли озираюся назад, то дивуюся, як сильно все змінилось. Ми змінились. Наше життя вже давно не належить лише нам двом.

Даміан і Луїза — наші два всесвіти. Такі різні, і водночас чимось схожі. Дам став спокійнішим, стриманішим, він уже більше думає, ніж говорить. А Лу…

Лу — це маленька бомба. Суцільна енергія, примхливість і шарм. Вона постійно шукає пригод, а коли щось іде не так — а воно йде завжди — вона зі сльозами летить до Лео, бо вдарилась, впала, зламала щось чи когось. І найсмішніше — я вже кілька разів ловила її на тому, що болю не було зовсім. Просто так хочеться татових обіймів і поцілунку.

Маленька акторка. Занадто татова донька. А Лео… Лео занадто її балує.

Я вже навіть припинила сперечатись — бо марно. Вона тільки гляне на нього своїми великими очима, скаже «татку…» — і все. Можна забути про принципи. Він здається без бою.

— Доброго ранку, — а ось і наша маленька зірочка.

Луїза, наша трирічна штормова хвиля в рожевих піжамах, сонно заходить у спальню, волочачи за собою ковдру й міцно притискаючи до грудей м’якого Стіча. Вона буквально одержима цим персонажем — у неї є Стіч на футболках, чашках, подушках і навіть зубній щітці. Її любов до нього — це вже окрема епопея, і я не намагаюсь боротися з цим. Принаймні, поки вона не просить зробити йому місце за обіднім столом.

Якщо Даміан хоча б стукає перед тим, як зайти, то Лу діє без попереджень. Вона просто входить — бо знає, що її тут завжди чекають.

— Доброго ранку, моя маленька, — Лео розплющує очі й одразу простягує до неї руки.

— Мені холодно… — бурмоче вона, швиденько залазячи на ліжко. — Ти зігрієш мене?

— Завжди, — каже Лео, і вже затягує її в обійми, закутуючи ковдрою.

Стіч, звісно, між ними. Лу не розлучається з ним навіть уві сні.

Вона притискається до грудей Лео, стискає кулачком край його футболки, зітхає так голосно, ніби пройшла марафон, і через хвилину в кімнаті запановує затишна тиша. Але лише на декілька секунд.

— Але краще мене обіймай, бо мені дуже-дуже холодно… — просить Луїза, з усією серйозністю.

— Прям дуже-дуже? — перепитує Лео, усміхаючись, не стримуючи ніжності в голосі.

— Мгм… ніжки замерзли… — вона витягує з-під ковдри одну маленьку ногу, відіграючи драму на повну.

— Ой-ой, дай мені ці холодні ніжки, — Лео ловить її ніжку в долоні, підносить до губ і цілує п’ятку.

— Ааа! — Луїза сміється на весь будинок, вигинаючись у татусевих обіймах. — Мааамооо, рятуууй! — простягає до мене свої маленькі долоньки, захлинаючись від сміху, поки Лео лоскоче її без пощади.

— Янголе, здається, в нас тут термінова операція порятунку, — каже Лео, вдаючи повну серйозність, хоча сам ледь стримує сміх.

— Мама, серйозно, він не зупиняється! — Лу вже ховає обличчя в подушку, перевертається на живіт, намагаючись врятуватись від чергової хвилі татусевої атаки.

— Добре, добре, — я простягаю руки. — Врятую лише за однієї умови.

— Якої? — визирає вона з-під ковдри, ще хихочучи.

— Поцілуєш мене першою, а не тата.

Луїза задумується на секунду. Дуже важлива місія. Вона серйозно підходить до вибору.

— А можна і тебе, і тата?

— Офіційно дозволяється, — усміхаюся.

Вона підповзає до мене, цілує в щоку, потім перекочується до Лео і робить те ж саме. Її волосся розпатлане, очі блищать, і я думаю: ось так виглядає щастя в піжамі зі Стічем.

— А тепер можна сніданок? — питає вона, ніби нічого не було, — Бо мій животик прокинувся.

— О, твій животик — головний у цьому будинку, — жартує Лео, підхоплюючи її на руки. — А що бажає сьогоднішня королева?

— Млинці! І щоб Стіч сидів зі мною за столом!

— Як скажеш, Ваша Величносте, — відповідає він, цілуючи її в щоку.

Ми втрьох вирушаємо на кухню, Луїза — у Лео на руках, я тримаю за лапку її улюбленого Стіча.

І хоч попереду — звичний ранок з крихтами на столі, розлитим соком і суперечками, хто перший помішуватиме тісто, я знаю точно: сьогоднішній день уже ідеальний. Бо почався з найголовнішого — з любові.

Даміан після сніданку пішов плавати у басейні, а Оскар, як завжди, поплівся за ним слідом. Куди наш син — туди й наша собака. Нерозлучні.

Луїза ж вирішила, що у неї сьогодні «інтелектуальний день» і змусила Лео складати з нею пазли. Я, скориставшись моментом тиші, взяла чашку гарячого шоколаду й приєдналась до них у вітальні.

— Татусь, у мене до тебе дуже серйозне запитання, — сказала Луїза, не відводячи погляду від пазлів і потім різко піднявши очі на Лео.

— Я уважно слухаю тебе, рідна, — відповів він, нічого не підозрюючи.

— Якщо ти когось цілуєш, то це означає, що ти його любиш?

Лео завмер. І я, сидячи поруч, ледь стримала сміх. Свого чоловіка я давно не бачила настільки розгубленим.

— Ем… ну, не завжди, — обережно почав він. — Але зазвичай — так. А до чого це запитання, моя маленька?

— Ну, — Луїза надула щічки, — ти ж цілуєш маму, бо любиш її?

— Звісно, — кивнув Лео. — Дуже люблю.

Вона трохи подумала, потім зітхнула.

— А якщо я поцілую Алекса — то я теж його люблю? — невинно питає Луїза, і в кімнаті настає тиша.

— Ні! Ніяких поцілунків з Алексом! — Лео відповідає майже миттєво, з тією серйозністю, яка більше личила б розмові про безпеку ядерного реактора.

— Чому? — обурено запитує Луїза, розвівши руками. — Ти ж цілуєш маму!

— Не можна цілувати Алекса, кошенятко, — відповідає Лео вже більш стримано, але я помічаю, як напружуються його плечі. Він намагається не видати хвилювання, та для мене це очевидно.

Я, звісно, давно помітила, як Луїза дивиться на Алекса — сина наших друзів. Він старший за неї на три роки, і вона вперто заявляє, що він "дуже гарний і гарно пахне". Вона ще не знає, що так не варто говорити при Лео. Вірніше, знала б — якби не була татовою донькою, яка завжди йде на пролом.