Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Тиша не означає "розлюбив".

(Поважати особистий простір.

Часто складно. Але необхідно.)

        Свої роз'їхалися: хто на лікування, хто на полігон. Андрій туди не потрапив, вже навчання проходив неодноразово, а, може, й списки були складені заздалегідь, поки був в лікарні. Настрій мого хлопця погіршився. І з кожним  днем перебування в частині серед нових людей, завантаженості нарядами та завданнями, без можливості побачитися, ще більше погіршувався. В тон дощовій осені з її довгими сльозами і ранніми вечорами. У відповідь на щире: "Як ти, Милий?" лише сухе: "Норм, а ви?". Відстороненість наче вітає в повітрі, бо ж цілий день тиші, а ввечері тільки така коротка відповідь-відмовка. Мені стає тривожно, а інтуїції я звикла довіряти. 

— Ще щось сталось? Чи просто мене розлюбив? — Додаю як жарт в надії на його спростування. — Ми норм, все зробили, що збирались. Навіть на ринок ще встигла.

— Молодці! — до нього подумки так і рветься чомусь: "Дай спокій!", перевіряю.

— Таке відчуття, що не знаєш, що мені сказати.. Не буду турбувати. Скучиш - пиши, телефонуй..

— Ок. — Воно остаточно переконує у правильності відчуттів.. Відповідаю усмішкою, щоб не заплакати, щоб не жалітися знов, перетворюючи це в звинувачення, що я сумую, а він такий холодний..

— Дуже хотілося б знати, ЧОМУ..

Коли люди кохають, вони хочуть говорити одне з одним. Важка така твоя тиша...

Бережи себе, Милий.

— Буває таке, не хочеться ні з ким говорити, навіть з тобою. — Чесно зізнається й то вже добре. Лишається тільки дати чоловіку час і простір, бо силою мила не будеш.

— Я все одно тебе кохаю ❤ — залишаю часточку підтримки на прощання.

         Так, мені його шалено бракує. Обійняти чи побачити поки немає можливості, не прошу й почути. Але і його слів на екрані останні дні було так мало. Бо він закритий. Навіть для мене зараз. А щирі слова будуть лише, якщо Сам захоче сказати, якщо матиме на це енергію. Все, що я можу, — тільки чекати.. 

       І мабуть, мені пощастило, що коханому знадобилась лише доба, щоб озватись до мене. Чи то правильно, що не лізла в душу, тому і прийшов за підтримкою.

— Як справи? Захворів я, здається. Або втомився від недосипів. Ледве ходжу, слабкість в тілі.

— Що, крім слабкості, турбує? Від неї в мене є одна настоянка, сину колись прописували і класно допомогло. Можу принести, якщо буде бажання нас бачити. — Він має знати, що завжди готова піклуватися. Але не нав'язуюся. Мені вкрай важливе його бажання нас бачити.

— Та спати просто хочеться, знесилений.. Давай завтра, я на КПП буду.

— А проблем не буде?

— Якщо швидко. — Читаю між рядків, що хоче нас бачити, хоче турботи й підтримки за будь-яку ціну. Тож обіцяю прибігти після лікарні з малим. Хай вона нас і втомлює, а до близької людини добратися сили знайдемо. Ми ж теж скучили.

— Що потрібно? М'ясо сподобалось? — Й не важливо, що вечір, а за ним до магазину затемно бігти та вночі зачищати з моєю фанатичною ретельністю та маринувати. Мій Герой того вартий! 

— Так, дякую, не тільки мені сподобалось. — От і все, що потрібно, щоб надати мені прискорення. Якщо можу хоч так і Андрія, й ще когось порадувати, мчу без жодного сумніву, лиш додавши, що в лікарні дізналася за можливу фізіотерапію для його ноги, якби його випускали на пару годин в день.

— Мене не відпустять. Жорсткі затяги пішли, — відповідає хлопець, відмовляючись пояснити, про що мова. Але це доказ того, що коли він раптом замкнувся в собі, то він не "розлюбив", він просто намагається призвичаїтись до чогось, що навколо нього відбувається.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot