Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Всю нещасливу пригоду, зокрема падіння Мейсі в море, добре бачили з судна. Габрієль пронизливо закричав: «Чаша! Чаша!» — і відкликав перелякану команду з погоні за китом. Ця жахлива подія додала «архангелові» ще більшого впливу на команду, бо його легковірні неофіти вирішили, ніби він провістив її дуже точно, а не тільки в загальних рисах, як міг би зробити будь-хто: влучив у саму точку, хоча нещастя могло статися на багато різних ладів. І він став невимовним пострахом для всієї команди.

Коли Мейг’ю докінчив свою розповідь, Ахав поставив йому кілька таких запитань, що капітан «Єровоама» не зміг стриматись і не спитати його, чи має він намір нападати на Білого Кита, коли трапиться нагода. На те Ахав відповів: «Так». І вмить Габрієль ще раз схопився на ноги, витріщився на старого капітана й грізно вигукнув, показуючи пальцем униз:

— Згадай, згадай про того блюзніра! Він мертвий, він лежить на дні! Стережися такого кінця!

Ахав байдуже відвернувся й сказав до Мейг’ю:

— Капітане, я оце згадав про торбу з листами. Там є лист для котрогось із ваших помічників. Старбак, сходи-но пошукай у торбі.

Кожне китобійне судно везе чимало листів для різних кораблів, але чи будуть ті листи вручені адресатам — це залежить тільки від випадку, який може звести двоє суден у котромусь із чотирьох океанів. Тому більшість листів ніколи не доходять за призначенням, а декотрі з них адресати одержують із запізненням на два-три роки чи й більше.

Незабаром Старбак вернувся з листом у руці. Лист був пом’ятий, вогкий, укритий плямами тьмяно-зеленої цвілі: адже він весь час лежав у зачиненому рундучку в каюті. Листоношею, що вручає такі листи, могла б любісінько бути й сама смерть.

— Що, не можеш прочитати? — гукнув Ахав. — А дай-но сюди. Так, так, усе порозпливалося… Кому ж він?

Поки він розглядав листа, Старбак узяв довге держално від китобійської лопатки і ножем трохи розщепив його кінець, щоб можна було затиснути там лист і подати його здалеку на човен.

Тим часом Ахав, тримаючи в руках листа, мурмотів:

— «Містерові Гар…» Так… «Містерові Гаррі…» Дрібнюсіньке письмо, жіноча рука… Це, напевне, від дружини. Так… «Містерові Гаррі Мейсі, на корабель «Єровоам». Ох, та це ж вашому Мейсі, а його нема живого!

— Бідолаха! Та ще й від дружини… — зітхнув Мейг’ю. — Але однаково — давайте сюди.

— Ні, зостав його в себе! — гукнув Габрієль. — Ти й сам скоро підеш тією дорогою!

— Бодай тобі заціпило! — ревнув Ахав. — Капітане Мейг’ю, ану підпливіть трохи ближче та візьміть лист! — і, забравши з Старбакових рук фатального листа, застромив його в розщеп у жердині й простяг її до човна. Та веслярі враз ніби застигли в чеканні, перестали гребти, човен трохи віднесло до корми «Пеквода», і лист, немовби якимись чарами, опинився навпроти жадібно простягненої Габрієлевої руки. Габрієль умить схопив його, дістав вельботний ніж і, простромивши ним лист, пожбурив його з цим тягарем назад на корабель. Лист упав Ахавові до ніг. Тоді Габрієль крикнув до своїх товаришів, щоб налягли на весла, і бунтівливий човен стрілою шугнув геть від «Пеквода».

Коли після цієї інтермедії моряки знов заходилися біля знятого з кита сала, багато химерних домислів було висловлено, поміж ними з приводу цієї дивовижної історії.

72

МАВПЯЧИЙ ПОВІДЕЦЬ

Поки розбирають убитого кита, на судні панує розгардіяш і метушня, і раз по раз то той, то той біжить з носа на корму або з корми на ніс. То там хтось потрібен, то там. Ніхто не лишається довго на одному місці, бо в той самий час повсюди є всіляка робота. Так само буває й з тим, хто береться описувати цю сцену. Отож і нам тепер доведеться вернутися трохи назад. Раніше ми вже згадували, що першою борозною на цілині китової спини була прорубана помічниками капітана дірка, за яку зачепили гаком. Але як можливо було зачепити важезним незграбним гаком за ту дірку? Гака застромив у неї мій найкращий друг Квіквег, бо саме він, як гарпунник, повинен був задля цього спуститися на спину велетня. Але в дуже багатьох випадках обставини вимагають, щоб гарпунник зоставався на туші весь час, поки її не скінчать білувати. Кит, треба зауважити, майже весь занурений у воду; над поверхнею видна тільки та частина туші, на якій саме провадять роботу. Отож бідний гарпунник і крутиться там, на добрих десять футів нижче від палуби, наполовину на киті, а наполовину в воді, і велетенська туша обертається під ним, наче топчак. Того разу, про який я саме оповідаю, Квіквег виступав у шотландському костюмі — самій сорочці та шкарпетках, — який надзвичайно личив йому, принаймні на мій погляд, а ніхто не мав кращої змоги, ніж я, спостерігати його, як ви зараз побачите.

Я був у дикуна баковим веслярем, тобто сидів за баковим веслом — другим від носа, — в його вельботі, отож моїм приємним обов’язком було асистувати йому в тій нелегкій метушні по спині мертвого кита. Ви, певне, бачили підлітків-італійців з катеринкою, що держать мавпочку-танцюристку на довгій шворці. Отак само й я з крутого корабельного борту держав Квіквега там унизу, в морі, за допомогою страхувальної линви, яка в китоловстві називається «мавпячим повідцем». Вона прикріплюється до міцного парусинового пояса, що охоплює гарпунників стан.

Для обох нас це діло було і кумедне, й небезпечне. Бо, перше ніж оповідати далі, я мушу сказати, що «мавпячий повідець» був прикріплений обома кінцями: одним до Квіквегового пояса — широкого, парусинового, — а другим до мого — вузенького, шкіряного. Отож на той час ми обидва були, як кажуть під час обряду вінчання, поєднані на щастя й на горе; і якби сердешному Квіквегові судилося потонути навіки, то і звичай, і честь вимагали, щоб я не перетинав того повідця: хай він затягує й мене в морську безодню. Отже, ми були ніби сіамськими близнятами, тільки з дуже розтягненою зв’язкою між нами. Квіквег був моїм рідним, нерозлучним братом-близнюком, і я теж не міг позбутись небезпечних обов’язків, що їх накладали на мене оті конопляні узи.

Я дуже глибоко й метафізично вник у своє тодішнє становище і, з глибокою поважністю стежачи за Квіквеговими рухами, виразно відчував, що моя власна особистість уже стоплюється з його