Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 131
Перейти на сторінку:
морозних ночей там до ранку чути було виття вовчих зграй. Колись там водилося чимало ведмедів, які не давали спокою людям із сусідніх поселень. Федір пам'ятав, як розповідав його дід про одну таку зустріч з клишоногим край Багновища, де старого захопила злива і він сховався в дубове дупло, що випалили колись пастухи. Ішов дощ, було темнувато, а в дуплі й зовсім зробилося темно, коли раптом присунулося щось кошлате й смердюче. Дід зіщулився ні живий ні мертвий, ведмідь так його притиснув своїм широким задом, що тому й дихнути не було як. Клишоногий зручно умостився в дуплі, сподіваючись, видно, відпочивати там до ранку. Але дідові було не до відпочинку, на нього чекало панське поле, і перш ніж орати, він ще мав знайти і забрати коня, якого відпустив недалеко попастися. І як його вчинити, щоб непрошеного гостя потурбувати? Довго дід міркував, а тоді як гаркне, так той ведмідь, наче корок з пляшки, вискочив з дупла. Отаке було те Багновище.

Федір повернув геть від погибельного місця і знов пішов лісом. Стомившися, сів під товстезною ялиною, окоренки якої були облиті білою смолою, їв помалу журавлину із шапки, думав. Усе-таки як добре в лісі й на волі! Ніхто тебе нікуди не жене, ти не потрібний нікому, і тобі ні до кого немає діла. От щоб можна було так прожити життя! Зрештою, колись так і жили: у купі з природою, лісом, знаходячи в ньому і їжу в голодні роки, і притулок у лихоліття. Ліс захищав, ліс зігрівав і душу, і тіло. Хто ж був більшим добродієм для народу? Але це було давно. А тепер ось настала лиха година — не врятуєшся і в лісі. Не дай боже відбитися від людей, стати не таким, як усі. Це він спізнав уже на собі. Проте і не завважив, як усе це сталося і яка тому причина. Ось і в природі, хіба хто знає, які існують причини, але ж відбувається майже те саме. Федір пригадав випадок на північній річці, коли він був за плотогона. Якось сидів він у дощатій будці на воді, і раптом у двері кулею влетів чимось стривожений горобець, кинувся на плече, на голову, аж збив йому шапку. Федір з переляку зігнувся, замахав руками, відбиваючись від горобця, який за хвилину вилетів у двері. Вискочив за ним і Федір, те, що він побачив, пояснило йому дивний учинок птаха. Звідкись над плотами косо шугонула горобина зграйка, і пташки, неначе по команді, кинулися на небораку. Угорі закрутився пташиний клубок, усі люто рвали одного, і швидко від горобчика нічого не залишилося. Навіть нічого не впало в ріку, тільки трошечки пухнастого пір'ячка тихо опускалося на воду. Відразу, розвернувшись круто, горобина зграйка зникла за лісовою кручею. Федір тоді стояв і думав: «За що? Навіть і пташки! Чи це такий споконвічний закон природи: щоб усі на одного? Але ж чому на одного? Чим цей горобець розгнівив інших? Якимсь поганим учинком? А може, лише тим, що був чимось не подібний до інших, чи, може, він не винуватий — винувата зграя? Як у людей? Чи серед пташок так не буває?»

Хоча, мабуть, серед птахів не так, як серед людей. Усе ж таки у пташок більше справедливості. Той випадок з горобцями він бачив у житті лише один раз, а людської несправедливості надивився до нудоти. Щодень бачив.

Цього разу він довго сидів під ялиною, якось обм'якнув увесь, розслабився, а може, й задрімав, Десь угорі на ялиновому вершку заярмаркували граки, і він прокинувся. Думками своїми він линув далеко від цього ялинового гаю, найчастіше скеровував їх до села. Він думав про нього й там, на Півночі, думав і тепер. Про хати, справи своїх сусідів-селян. Про їхні вбогі, политі потом наділи. Ну як йому поткнутися туди? Думками він був там, його дуже тягнуло туди. Не зважаючи на небезпеку.

Надвечір він нарешті наважився і знов рушив до села. Ішов тим самим шляхом, туди, звідки вигнав його собака. Ішов обережно, остерігався, часто зупиняючися, прислухався. Та навколо було тихо, пусто. Вітер угорі затих, ялини стояли рівні, задумливі. «Та череда, мабуть, десь уже під вигоном, — подумав Федір, — злий собака підганяє ззаду корівки. Люди також вибираються з поля до свого житла, проти ночі в лісі навряд чи хто буде».

Не встиг він ще вийти на узлісся, як почало темніти. У лісі під деревами почали густішати сутінки, кущі неначе ширшали

О такій порі, вологою ставала трава, і Федір заспішив,— пройти треба було ще чимало. Уже майже стемніло, коли він проминув те місце, де його злякав собака, і вийшов із лісу. Попереду розкинулося ще видне поле, оповите вечірньою імлою. Але до села треба було йти попід лісом, по столоченій коровами стерні. Мабуть, іти через поле було ще рано, і він, щоб згаяти час, сів на обніжку. Сидів, не кваплячись, їв журавлину. Перед ним лежала знайома до найменшої подробиці земля — з двома грушками на Петровому наділі, величезним каменем-валуном у кінці загонів. Колись тут був і батьків наділ, на якому немало і йому довелося попрацювати. Правда, на тому наділі довший час і більше за нього господарював старший брат Митько, який незабаром після того, як колективізація завирувала тут, подався на шахти в Донбас. Спочатку поїхав сам, а потім забрав і сімейку, назавжди покинувши і хату, і землю. Мабуть, не було йому як тут жити, адже брат висланого куркуля! І Митько відважився на висилку з власної волі. Як він тепер там, на шахтах? Ні разу не написав йому під Котлас; зрештою, як не писав до нього і Федір. Та він і адреси не знав. Розпадалася сім'я, нищилися родинні стосунки, споконвічна селянська кревність. Стали брати як чужі.

Що брат, коли ось і син...

Про сина Миколку Федір не переставав думати ніколи, це був його невтишимий біль, давній його клопіт. Добре, звичайно, що синові вдалося відкараскатися від батькової ганьби і навіть пролізти в начальство. Але, мабуть, занадто ризиковано те все, можна і згоріти. Чуло його батькове серце, що дуже в хисткому становищі опинився син, і дуже хотілося батькові хоч якось застерегти його від біди. Але що міг він, позбавленець, біглий спецпереселенець, утікач? Чим міг допомогти синові? Хіба відректися від нього, ніколи не нагадуючи про себе ні листом, ні проханням якимсь, ні навіть скупою звісткою, — ніби він щез, помер чи й зовсім ніколи не

1 ... 111 112 113 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"