Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Найперше я розповім тобі, що було весною, як я прийшла додому, до своєї матері, щоб ти знав кінець тієї історії.

У березні я приблукалася до маєтку Ельвдальског, Єсто, Вигляд у мене був не кращий, як у жебрачки. Мені сказали, коли я зайшла, що мати моя в молочарні. Я подалася туди й довго мовчки стояла біля дверей. Попід стінами тяглися довгі полиці, а на них стояли блискучі мідяні глеки з молоком. Мати, хоч їй було вже понад дев’яносто років, знімала їх один по одному з полиці й збирала сметану. Вона поралася досить жваво, але я помітила, як важко їй було випростувати спину, щоб дістати глек.

Я не знала, чи вона мене бачила, та ось вона озвалася до мене чудним, верескливим голосом: «Ага, з тобою сталося те, що я побажала!»

Я хотіла поговорити з нею, попросити вибачення, але дарма. Мати не чула ні слова. Вона була глуха, мов пень. Проте за хвилю знову озвалась до мене: «Заходь, поможеш мені».

І я зайшла й заходилася збирати сметану. Я обережно знімала глеки й знову ставила на місце, а ложку занурювала саме стільки, як треба. Мати була вдоволена. Вона жодній служниці не довірила б тієї роботи, але я віддавна вміла збирати сметану. «Можеш перебрати на себе цю роботу», — сказала вона.

І я переконалася, що мати мені простила.

Від того дня вона якось раптово ослабла і не могла вже працювати. Непорушно сиділа у кріслі і майже цілими днями дрімала. Вона померла за два тижні до свят. Я б залюбки приїхала сюди раніше, але не могла залишити стару.

Майориха замовкла. Їй знову стало важко дихати, але вона перемогла себе й повела далі:

— То правда, Єсто, я бажала, щоб ти жив у Екебю. Такий ти вже є, що всі прагнуть твого товариства. Якби ти захотів був стати поважною людиною, я дала б тобі велику владу. Я завше сподівалася, що ти знайдеш собі добру дружину. Спершу думала, що нею буде Мар’яна Сінклер, бо я бачила, що вона кохала тебе вже тоді, як ти був ще дроворубом у лісі. Потім мала надію на Ебу Дону, тому якось поїхала до Борга й сказала їй, що коли вона одружиться з тобою, я дам тобі у спадок Екебю. Якщо я зле зробила, то вибач мені.

Єста впав на коліна, прихилився чолом до краю ліжка й тяжко застогнав.

— Скажи мені тепер, Єсто, як ти збираєшся жити? Як ти забезпечиш свою дружину? Скажи-но! Ти ж бо знаєш, що я завше бажала тобі добра.

І Єста відповів їй, усміхаючись, хоч серце йому розривалося з горя:

— Колись, як я пробував жити з власної праці, ви дали мені садибу, що й досі належить мені. Восени я там зробив усьому лад. Мені допоміг Левенборг. Ми побілили стелю, обліпили шпалерами стіни й пофарбували їх. Задню кімнатку Левенборг назвав графиииним кабінетом і вишукав по сусідніх селянських садибах меблі, що попали туди з розпродажів у великих маєтках. Він скупив їх, і тепер у тій кімнатці є стільці з високими спинками й ковані міддю шафи. А у великій кімнаті стоїть ткацький верстат для графині, токарський для мене і різне хатнє начиння. Ми з Левенборгом не раз уже сиділи в тій хатині вечорами й розмовляли про те, як молода графиня і я будемо там жити. Але дружина моя досі нічого не знала. Ми хотіли сказати їй про це аж тоді, як доведеться покинути Екебю.

— Кажи далі, Єсто.

— Левенборг часто згадував, що нам конче потрібна служниця. «Влітку в тому березовому гайку дуже гарно, — казав він не раз, — але взимку молодій жінці буде там тоскно. Їй треба служниці, Єсто».

Я погоджувався з ним, але не знав, де візьму грошей на служницю. Та якось він приніс свої ноти й стіл з намальованими клавішами й примостив їх у кімнаті. «Чи ти, бува, не хочеш сам стати нашою служницею, Левенборгу?» — запитав я. А він відповів, що, мабуть, нам знадобиться. Чи я, може, думаю, що молода графиня буде сама готувати їжу, носити воду й дрова? Ні, я не думав, що вона все те робитиме, поки в мене є руки. А проте він вважав, що краще, як нас буде двоє, щоб вона могла сидіти собі коло своїх кросен. «Ти навіть не уявляєш, якого догляду треба такій делікатній жінці», — сказав він.

— Кажи далі! — мовила майориха. — Твоя розповідь полегшує мою муку. Але невже ти гадаєш, що молода графиня захоче жити в селянській хаті?

Єсту вразив її глузливий тон, одначе він повів далі:

— О майорихо, я не смію сподіватися на таке, але був би щасливий, якби вона захотіла там жити. Звідси п’ять миль до лікаря. А вона має легку руку й добре серце, то могла б лікувати рани й стишувати гарячку. І я гадаю, що всі знедолені знайшли б стежку до ласкавої пані в селянській хаті. Адже в бідноти є багато горя, що його можна полегшити добрим словом і щирим співчуттям.

— А ти що робитимеш?

— Буду працювати на столярському й токарському верстатах, майорихо. Відтепер я житиму власним життям. Якщо дружина не захоче піти зі мною, то так і буде. Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу. Я хочу жити власним життям. Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і допомагатиму їм чим зможу, їм треба когось, хто грав би польки на їхніх весіллях та різдвяних святах, хто писав би листи до їхніх синів, що подалися в світ, от я й буду це робити. Але я мушу бути вбогий, майорихо.

— Сумне вас чекає життя, Єсто.

— О ні, майорихо, не сумне, якщо нас буде двоє і ми триматимемось разом. Багаті й веселі теж приходитимуть до нас, так само, як і вбогі. В нашій хатині буде радісно. Наші гості не образяться, що їжу готуватимуть при них і їстимуть вони по двоє з однієї тарілки.

— І яку ти всім цим принесеш користь, Єсто? Якої добудеш цим слави?

— Мені досить буде, майорихо, якщо вбогі люди пам’ятатимуть мене кілька років цо моїй смерті. Я вважатиму, що недарма прожив життя, якщо посаджу коло кожної хати