Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

200
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 119
Перейти на сторінку:
дністровських чумаків з золотими шевронами капітана далекого плавання на рукавах.

… Під склом у вітрині лежали знівечені сішки і ствол німецького кулемета «машингевера». На його воронованій сталі помітні були тьмяні плями. Можливо, то була кров мого польського друга Юзика та його бойових друзів, знайдених мертвими біля цього кулемета.

— Коли Стародомський зрозумів, що до вокзалу йому не пробитися, — сказав Лазарєв, — він і його товариші залягли з оцим кулеметом у кущах біля роздоріжжя і втрьох затримували ворожу мотопіхоту, не підпускаючи її до фортеці. Ви тільки подумайте: утрьох на відкритому майже місці вони стримували під вогнем лавини ворогів! Підзамчани, які йшли поблизу, розповідають, що фашисти вели по цій вогневій точці вогонь двома батареями та полковими мінометами, і лише після цього їм удалось подавити її…

Ми йшли по зарослій жимолостю і свіріпою фортечній стіні до того самого місця, де вилазив сюди перед своєю смертю Юзик Куниця.

Оглушаючи нас тріскотінням мотора, виринув із-за Довжецького лісу і повільно поплив над нашими головами жовтуватий «кукурузник», «Чи не професор це летить зі Львова на виклик Олени Лук’янівни?» — подумав я.

— А чи знаєте ви, друзі, хто одним з перших описав наше місто? — сказав Лазарєв.

— Хто? — спитав Маремуха.

— Поет Батюшков! Адже він служив тут!

— Настане ще час, — мрійливо сказав Петро, — коли ви, Валеріане Дмитровичу, приділите в своєму музеї почесний куточок ще одному нашому спільному товаришу і землякові.

— Кому саме? — пожвавішав директор заповідника.

— Олександру Бобирю!

— Я такого не пам’ятаю.

— Де вам пам’ятати Сашка Бобиря, коли ви і нас насилу впізнали! — сказав Маремуха. — Олександр Бобир учився у вашій же школі, потім перейшов у фабзавуч. Згодом потрапив до Азовського моря. Став захоплюватися авіацією. Складали вони, складали несправний учбовий літак разом з приїжджим льотчиком, знайшли до нього детальки, яких бракувало, а потім як шугнули над морем! Ми й подумати не встигли, що і як, а вже Сашко нам з неба рукою махає…

— Але цього ще замало для того, щоб увічнити пам’ять вашого друга в музеї, — обережно сказав Лазарєв. — Зараз літають сотні і тисячі юнаків.

— А ми й не думаємо, що лише за один оцей перший рискований політ треба увічнити пам’ять Бобиря, — відповів Петро. — Сашко відзначився іншим. У 1936 році він добровільно поїхав допомагати республіканській Іспанії. Він літав там на «курносих», збив два літаки «Савойя» і, здається, три «юнкерси» і загинув у повітряному бою під Теруелем. У газеті «Мундо обреро» про нього некролог був. Уже згодом я познайомився з одним іспанським льотчиком. Фернандес на прізвище. Його навчав літати Сашко Бобир. Фернандес мені і фотокартку його показував. Стоїть наш Сашунька, обнявшись із смуглявим іспанцем на польовому аеродромі. Обидва в комбінезонах. Сміються. А вдалині — гори. Як я жалкую, що. не випросив тоді у Фернандеса цю фотокартку. Оце б зараз передав її вам.

— Не журись, Петре, — сказав я, — яких тільки зустрічей не буває в наш час. А може, твій Фернандес командує партизанським загоном де-небудь під самим носом у Франко? І фотокартка ота все ще в нього? І, можливо, настане час, коли Фернандес та його партизани вільно, не боячись іспанських жандармів, покажуть нам могилу Бобиря?

— А вже коли доведеться вам побувати там, — сказав Лазарєв, уповільнюючи ходу, — то я вас дуже попрошу — візьміть землі трошки з цієї могили! Я виставлю її в музеї і напишу: «Земля Іспанії, за свободу якої пролив свою кров юнак з Поділля Олександр Бобир!»

— Валеріане Дмитровичу, — сказав, помовчавши, Маремуха, — ви зв’яжіться з істориками Львова. Нехай напишуть вам, як поводили себе захисники Старої фортеці, визволяючи від фашистів Львів. Туди ж першими прорвалися якраз танкісти-уральці. Танкіст з Уралу Олександр Марченко підняв над ратушею Львова червоний прапор. Усі ці факти являють безперечний інтерес і для вашого музею. Зробіть особливу вітрину: бойовий шлях на захід танкістів, які визволяли Подільську землю!

— Хороша думка! — згодився Лазарєв. — Але, власне, захисників Старої фортеці лишилось мало. Більша частина гарнізону, яким командував старший лейтенант Стецюк, була забита або поранена. А ті з них, що чинили опір до кінця — до моменту, коли з’єднались Перший і Другий Українські фронти, — так стомилися, що на якийсь час змушені були затриматися в другому ешелоні. Наприклад, Стецюк, коли довідався, що головні сили Радянської Армії підійшли до Поділля і фашисти загорлали своє «капут», сказав товаришам: «Ну, поки що все. Своє завдання ми виконали». Упав тут же, під вежею Кармалюка, на мокру землю і проспав без перерви п’ятнадцять годин! Будили його, будили — нічого не вийшло. Приїхав командир бригади, глянув на сплячого, махнув рукою і сказав: «Не займайте його. Нехай спить. І орлу потрібен відпочинок!»

— А що з Димою, Валеріане Дмитровичу? — запитав я.

— Погана історія з Димою! — відповів Лазарєв. — Уже в останній день оборони снаряд із «тигра» розбив Архиєпископську. Разом з уламками вежі важко контужений Дима упав у двір. Він і досі не може сказати ані слова…

— Дозвольте!: Так це до нього професора з Львова викликали? — скрикнув я. — Як же я раніше не догадався?

— Уже викликали? Дуже добре! — зрадів Лазарєв.

— Може, це він і пролетів зараз на «кукурузнику?» — сказав я.

— Давай сходимо до Дими, га, Василю? — запалився Маремуха.

— Сходимо! — згодився я. — Раз ти сьогодні лишаєшся у місті, у нас часу вистачить. До того ж я знаю Олену Лук’янівну. Вона його лікує і, гадаю, пропустить нас.

Всюдихід підполковника Маремухи привіз нас на базарчик. Тут ми купили Димі гостинця: домашньої з часничком і димом свинячої ковбаси, яєць, окраєць свіжого питльованого хліба з кмином, кілька колючих молоденьких огірочків, масла, загорнутого в мокрий гарбузовий лист, плитку шоколаду і букет запашного, в краплинах ранішньої роси жасмину.

Побачила нас з усім цим Олена Лук’янівна і завагалась:

— Як бути з вами, просто не знаю, — розвела вона руками. — Півгодини тому Диму почав оглядати професор. Зараз він пішов на телефонну станцію. Хоче викликати Ленінград. Я можу пропустити вас до хворого, але на одну хвилинку.

Ми сподівались знайти на ліжку хвацького забіяку, який не знає в житті слова «ні». Адже таким уявляли ми з розповіді Лазарєва Диму — хлопчика з далекого Сибіру. А перед нами, трошки звівшися на подушках, лежав надзвичайно тихий, вилицюватий хлопець-росіянин і соромливо усміхався.

Комендант однієї з сторожових веж фортеці і кавалер ордена Слави подивився на нас, одягнутих у чисті накрохмалені халати, з подивом і надією. Можливо, йому здалося, що це нові професори встигли так швидко примчати сюди з Ленінграда на якомусь надшвидкісному літаку.

Щоб

1 ... 111 112 113 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"