Читати книгу - "Мідний король"

На чолі своїх загонів Розвіяр здійснював напади на імперські міста й збирав багату здобич. Одного разу серед золотого й срібного посуду, монет і гобеленів попалась музикальна скринька, що грала єдину, тиху мелодію. На задньому віку скриньки був орнамент, складений з білячих силуетів. Розвіяр слухав скриньку раз, і другий, і третій, і перед його очима виникали уривки давно втрачених спогадів: ліс… поле… Людина на ходулях, що біжить по обніжку, і рудий потік білок, що женуться за ним, злітають спини, мають на вітрі хвости…

Він мучився багато днів, потім не втримався й приніс скриньку в жертву, і Мідний король прийняв її. Нетерплячка ослабла, але ненадовго.

До дня чергової перемоги Яска подарувала Розвіяру срібний медальйон на ланцюжку. Це було диво ювелірного мистецтва, неможливе без допомоги магії: медальйон був завжди теплий. Усередині були портрети Лукса, Яски та Дарунка, які вміли всміхатись у відповідь на Розвіярову усмішку.

Він носив його не знімаючи майже півроку. Минали дні й місяці від останньої жертви. Хотілося внутрішніх перемін — як хочеться дихати, щодня все сильніше; якось увечері, залишившись сам, він зняв із шиї теплий медальйон і назавжди віддав Мідному королю. Він знав, що уникнути цього не можна; він знав також, що Мідний король розцінить цю жертву як дрібний даток.

Він призначив нагороду за історію, казку, розповідь чи навіть чутку, що в ній було б згадано Мідного короля, але що приносили йому балакуни, досі виявлялось або дурницями, або підробкою. Вивідачі, яких він послав у гавань Мірте під виглядом торгівців рибою, побували на острівці з маяком, але старий, який багато років гасив і запалював полум’я, був на той час мертвий. Його роботу робив молодий пришелепуватий городянин, який, звісно ж, ніколи й не чув про Мідного короля.

Розвіяр управлявся зі зброєю без спочивку, годинами. Його супротивники змінювалися, знесилившись, а іноді й діставши легку рану, а він не томився — точніше, переливав утому в зброю проти Мідного короля. Він мордував себе крижаними ваннами й пробіжками босоніж по горах. Полегшення було недовгим: жага принести жертву знов опановувала його, нібито сам Король приходив до нього, вимагаючи свого.

Розвіяр знав єдину річ у світі, здатну надовго — а можливо, й назавжди — угамувати Короля. Він поставив собі мету й ішов до неї найкоротшим шляхом. Він збирався завоювати цю річ щоб то не було: ціною зусиль, ризику, чужих життів. Завоювати й принести в жертву. І тоді знову проясніє світ, обмежений розум просвітліє, Розвіяр заново побачить прожилки листя й зблиски на воді, прорве шкаралупу зашкарублості й обмеженості, в якій мучиться свідомість, ніби дорослий птах у яйці. Він стане більшим… І буде, нарешті, спокійний.

* * *

У його покоях звучала музика. Старий і підліток, учитель й учень, грали на двох інструментах, виточених з величезних морських мушель. У перламутр були вбудовані металеві пластинки, напнуті струни, звук кожного нагадував людський голос — тонкий, майже дитячий, або м’який, закрадливий, або густий, урочистий. Музики подолали довгий шлях, перш ніж потрапити до замку: вони були вихідцями з Німого Народу, Розвіяр не розумів їхню мову й навіть не завжди міг розчути. Зате вмів писати мовою Німих: давним-давно, в юності, йому траплялось переписувати їхні книги. На стіні східної темниці колись було видряпано слово «пам’ять» — хтось із Німих був рабом у замку, а потім згинув невідомо куди. Скоріше за все, загинув.

Розвіяр кивнув, вітаючи музик. За білою ширмою його чекала тепла вода, чисті рушники, пахощі, олійка, прозорий басейн для купання; служниця пустила по воді плавучі білі квіти.

Її звали Сонна. Вона була однією з тих дівчат, що годинами стояли на дорозі, чекаючи, щоб хоч здаля, хоч на мить побачити володаря. Хазяйновитий Шлоп помітив її в натовпі, милу і свіжу, і взяв на роботу — за одну тільки кашу, з випробним терміном. І Сонна витримала випробний термін; Розвіяра зворушувала її цілковита, самозречена відданість.

— Сьогодні білі? Чому?

— Сьогодні день Білого Сонця, володарю. — Вона всміхалася, щаслива, що він, нарешті, прийшов. — У нашему селищі.

— Що ж, у вас сонце щодня міняє колір?

— Не щодня. Але ростолисти квітнуть щодня по-новому. Ми фарбуємо сукні їхнім пилком.

Вона походила з дивного, дуже нечисленного народу, що жив на острові неподалік від порту Фер. На острові не обробляли землю й не пасли худобу: мешканці торгували ростолистом, дивовижною рослиною, з якої вмілий садівник міг виростити і дерево, і чагарник, і трав’янистий килим, і навіть цілий будинок.

За ширмою вели розмову два голоси — тонкий, надривний і глибокий, спокійний. Музик Німого Народу було так мало, що не всім удавалось почути їхню гру хоч раз у житті. Розвіяр приплющив очі; Сонна стягнула з нього чоботи й піднесла келех зі грайливим, прозорим напоєм із терпким запахом; це був відомий «арамер», що його виготовляли в Мірте й цінили на вагу розплавленого золота. Розвіяр, невибагливий до страв і напоїв, приохотився до напою Золотих і не мислив без нього своєї вечірньої трапези.

Сонна прийняла в нього з рук спорожнілий келех. У кутку кімнати накрито було стіл, язички полум’я торкалися залізних піддонів, під кришками з тонкущого скла тушкувалися страви з м’яса, риби, пряжених сирів і заморських овочів.

— Дай мені папір.

Він написав на аркуші мовою Німого Народу: «Сьогодні я хочу не думати. Зіграйте мені сонце в гілках». Сонна віднесла записку; музика стихла, запала тиша, потім тонкий голос зазвучав знову. Розвіяру привиділись швидкі крила в промінні глянцевого світла й зеленої тіні; Сонна взялась обережно його роздягати, потім принесла рушник, повний пари, витерла йому обличчя, груди, живіт; він глибоко зітхнув і вліз у гарячу діжку, занурився з головою, відчуваючи, як звично ниють шрами на зап’ястях…

У музику закрався фальш — на мить. Помилився молодший музикант; він ніколи раніше не дозволяв собі помилятись. Щось сталось.

Розвіяр випірнув. Музика стихла.

— Володар відпочиває! — прошепотіла комусь Сонна, незрозумілим чином примудряючись виразити в двох майже беззвучних словах обурення, потрясіння і небажання вірити власним очам.

— Прокляття знято, Луксе, — гучно сказав Розвіяр.

Відсунувши ширму плечем, увійшов звіруїн. Від нього пахло димом, світла борода стояла сторчма:

— Вибач. Мало часу.

Розвіяр нашорошився:

— Що сталось?

Лукс покосився на Сонну.

— Ступай, — м’яко сказав Розвіяр дівчині. — Дай знати музикам, що вони вільні до завтра.

Лукс дочекався, поки стихнуть кроки й щільно зачиняться