Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Залишимось ще трохи в Брюгге! — сказав Ламме. — Я оббігаю все місто, а таки знайду її.

— Ти її не знайдеш, бо вона ховається від тебе, — заперечив Уленшпігель.

Ламме зажадав пояснень від господаря, але той нічого йому не відповів.

І друзі пішли в Дамме.

Дорогою Уленшпігель запитав:

— Чому ж ти не розповів мені, як вона опинилась уночі у твоєму ліжку і як покинула тебе?

— Мій сину, — відповів Ламме, — ти ж знаєш: ми з тобою так добре поласували м’ясом, пивом і вином, що я ледве дихав, коли ми йшли нагору спати. Я світив собі свічкою, наче пан який, а в кімнаті поставив її на скриню і намірявся вже лягати. Двері були тільки причинені, а скриня стояла коло самих дверей. Роздягнувшись, я з великою приємністю глянув на своє ліжко, очі мої злипалися. Раптом свічка гасне. Я почув, ніби хтось дмухнув на неї і тихенько йде по кімнаті. Але я не злякався, бо був геть сонний, тому й заснув як убитий. Але, засинаючи, я таки почув голос, твій голос, о моя кохана, бідна жіночко! Вона спитала: «Чи ти добре повечеряв, Ламме?» І її голос звучав біля мене, і її личко, і все її солодке, ніжне тіло було поруч зі мною.

41

Того дня король Філіпп, об’ївшись тістечками, був похмуріший, ніж звичайно. Він грав на своєму живому клавесині — на ящику, де були, замкнені коти, голови яких стирчали над клавішами з круглих дірок. Кожного разу, як король ударяв по клавішу, клавіш колов кота, і тварина нявчала і вищала від болю.

Та Філіпп не сміявся.

Він усе вишукував способу, як би перемогти Єлизавету, велику королеву, і посадити на англійський престол Марію Стюарт[206]. Він написав про це папі римському[207], який збіднів і скрізь заборгувався. Папа йому відповів, що для такої справи він залюбки продав би священний посуд храмів і всі скарби Ватикану.

Та Філіпп не сміявся.

Рідольфі, коханець королеви Марії, що сподівався, звільнивши її, одружитися з нею і стати королем Англії, з’явився до Філіппа, щоб змовитися з ним про вбивство Єлизавети. Але, виявилося, він був такий базікало, як згодом написав про нього сам король, що про його наміри голосно говорили на антверпенській біржі. І замах не вдався.

І Філіпп не сміявся.

Пізніше з наказу короля кривавий герцог послав до Англії двох найманих убивць, потім ще двох. Усі четверо потрапили на шибеницю.

І Філіпп не сміявся.

Так Господь обдурив цього честолюбного вампіра, що намірявся відняти у Марії Стюарт її сина[208], щоб разом із папою панувати в Англії. І цей вбивця лютував, бачивши, яка велична й могутня ця благородна країна. Він не спускав з неї свого каламутного погляду, шукаючи способу її роздушити, щоб панувати згодом над цілим світом, знищити реформатів, і то найбагатших, та заволодіти майном своїх жертв.

Але він не сміявся.

Йому приносили мишей, хатніх і лісових, у залізній скриньці з високими боками, один із яких відкривався. Він ставив скриньку на вогонь дном і вельми тішився, дивлячись і слухаючи, як бідолашні тваринки пищать, вищать, стрибають і вмирають.

Але він не сміявся.

Потім блідий, із тремтячими руками, він ішов до принцеси Еболі і в її обіймах гасив полум’я своєї жаги, запаленої невгамовною жорстокістю.

І принцеса Еболі приймала його тільки зі страху, а не з любові.

42

Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець. Ледве тремтіло листя на деревах над каналом у Дамме, цвіркуни поховались у траві на луках, а в полях церковні й монастирські служки збирали тринадцяту частку врожаю на священика і ченців. З високого палючого блакитного неба сонце лило на землю вогненну спеку, і природа мліла в його промінні, наче красуня в обіймах свого коханця. Коропи вистрибували над водою канала, полюючи на мушву, що гула, наче окріп у казані, а швидкокрилі ластівки перехоплювали у них здобич. Від землі здіймалися теплі випари, що миготіли й виблискували на сонці. Дзвонар у Дамме з високої дзвіниці, б’ючи в тріснутий дзвін, як у розбитий казан, сповіщав людям, що настав полудень і час уже обідати селянам, які працюють на косовиці. Жінки, приклавши руки до рота, кликали на ім’я своїх чоловіків, братів, синів: Ганс, Пітер, Йост; над тинами червоніли їхні хусточки.

Вдалині Уленшпігель і Ламме побачили високу й масивну чотирикутну дзвіницю Собору Богоматері, і Ламме сказав:

— Там, сину мій, твій біль і твоє кохання.

Та Уленшпігель не відповів нічого.

— Скоро я побачу мій старий дім, а може, й дружину, — сказав Ламме.

Уленшпігель і на цей раз не відповів нічого.

— Чи ти дерев’яний, — мовив Ламме, — чи серце в тебе камінне, нічого тебе не може зворушити — ні те, що близько місце, де минуло твоє дитинство, ні дорогі тіні — бідолашного Клааса і бідолашної Сооткін, цих двох мучеників. У чім же річ? Ти не сумуєш і не радієш. Хто тобі висушив так серце? Глянь на мене, я стривожений, схвильований, аж тремтить мов черево. Глянь на мене…

Ламме подивився на Уленшпігеля і побачив, що він зблід, голова похилилась йому на груди, губи тремтять, і він тихо плаче.

Тоді і Ламме змовк.

Так, не промовивши ні слова, їхали вони до самого Дамме і пішли по Чаплиній вулиці, де не видно було нікого, бо всі поховались від спеки. Собаки, повисолоплювавши язики, лежали, позіхаючи, біля порогів. Ламме і Уленшпігель пройшли повз ратушу, навпроти якої було спалено Клааса. Губи в Уленшпігеля затремтіли ще більше, а сльози висохли. Опинившись перед Клаасовим домом, де тепер жив інший вугляр, він увійшов досередини і запитав:

— Чи впізнаєш мене? Я хочу тут відпочити.

Вугляр відповів:

— Я впізнав тебе. Ти син невинної жертви. Заходь і будь як дома.

Уленшпігель пішов на кухню, потім до кімнати Клааса і Сооткін і наплакався вдосталь.

Коли ж він спустився вниз, вугляр сказав йому:

— Ось хліб, сир і пиво. Якщо ти голодний, — їж, як хочеш пити — пий.

Уленшпігель показав рукою, що не хоче ні їсти, ні пити.

І друзі знову рушили в дорогу; Ламме їхав верхи на ослі, а Уленшпігель вів свого за оброть.

Вони під’їхали до Катліниної халупи, поприв’язували своїх ослів і ввійшли. Була обідня година. На столі