Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Де Една? — спитав я в Білла.

— Не знаю.

Ми дивились, як западає вечір останнього дня фієсти. Абсент зігрівав душу. Я пив його без цукру, і він мав приємний гіркий присмак.

— Мені шкода Кона, — сказав Білл. — Він так мучився.

— Ет, під три чорти твого Кона, — відповів я.

— Куди він, по-твоєму, дівся?

— Повернувся в Париж.

— І що він там робитиме?

— Хай робить у біса що хоче.

— Що ж він там робитиме?

— Та, мабуть, знов зійдеться зі своєю давньою коханкою.

— А хто його давня коханка?

— Така собі Френсіс.

Ми випили ще абсенту.

— Коли ти їдеш? — спитав я.

— Завтра.

Помовчавши, Білл сказав:

— Так, гарна була фієста.

— Справді,— сказав я. — Раз за разом щось траплялося.

— Аж не віриться. Мов якийсь чудесний кошмар.

— Еге ж, — сказав я. — Тільки я б у все повірив. І в кошмари теж.

— Що з тобою? Кепський настрій?

— Гіршого не буває.

— Випий ще абсенту. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові.

— Мені погано, як ніколи, — сказав я.

— А ти пий, — ' сказав Вілл. — Пий повільно.

Починало сутеніти. Фієста тривала. Я відчував, що хмелію, та мені не легшало.

— Ну, як ти?

— Погано, як ніколи.

— Може, ще вип'єш?

— Не допоможе.

— А ти спробуй. Може, саме ця чарка тебе й виручить. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові!

Я зразу хлюпнув води в абсент і розколотив, замість того, щоб дати їй стекти краплями. Вілл кинув у склянку грудку льоду. Я ложкою покрутив лід у бурій каламутній суміші.

— Смачно?

— Дуже.

— Тільки не пий одним духом. Бо виблюєш.

Я поставив склянку. Я зовсім не збирався пити одним духом.

— Я п'яний.

— Авжеж.

— Ти цього хотів, так?

— Так. Нап'єшся — розвієш тугу.

— От я й напився. Ти цього хотів, так?

— Чого ти підвівся? Сиди.

— Я не хочу сидіти, — сказав я. — Я піду до готелю.

Я був дуже п'яний. Здається, ще зроду я не був такий п'яний. Повернувшись до готелкх, я пішов нагору. Двері в номер Брет були прочинені. Я зазирнув досередини. Майкл сидів на ліжку. Він помахав пляшкою.

— Це ти, Джейку, — сказав він. — Заходь.

Я зайшов і сів. Якщо я не дивився на якусь одну річ, кімната починала хитатися.

— А Брет знаєш що втяла? Втекла з отим шмаркачем тореадором.

— Неправда.

— Правда. Вона шукала тебе, хотіла попрощатися. Їхній поїзд відійшов о сьомій.

— Он як.

— І даремно, — сказав Майкл. — Не треба їй було цього робити.

— Атож.

— Ти вип'єш? Я подзвоню, щоб принесли пива.

— Я п'яний, — сказав я. — Я піду ляжу.

— П'яний як чіп? Я сам був як чіп.

— Так, — сказав я. — Як чіп.

— Ну, тоді все ясно, — сказав Майкл. — Тоді йди спати, Джейку.

Я вийшов у корйдор, знайшов свою кімнату й ліг у ліжко. Ліжко зрушило з місця й попливло, і я сів і втупився очима в стіну, щоб зупинити його. За вікном, на площі, гомоніла фієста. Але для мене то був порожній звук. Згодом зайшли Білл і Майкл, хотіли забрати мене на вечерю. Я удав, ніби сплю.

— Він спить. Не треба його будити.

— Він п'яний як чіп, — сказав Майкл.

Вони вийшли.

Я підвівся, вийшов на балкон і подивився на танці на площі. Світ більше не хитався. Він був чіткий і ясний, і тільки по краях трохи розпливався. Я вмився, причесався, не впізнаючи самого себе в дзеркалі. Потім спустився в їдальню.

— А ось і він! — сказав Білл. — Молодець, Джейку! Я знав, що ти не розклеїшся.

— Я схотів їсти й прокинувся.

— З'їж тарілочку супу, — сказав Білл.

Нас було троє, і здавалося, що за нашим столом бракує принаймні шістьох чоловік.

КНИГА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку все вже було позаду, фієста скінчилась. Я прокинувся близько дев'ятої, прийняв ванну, вдягнувся й зійшов униз. Площа була порожня, вулиці безлюдні. Дітлахи підбирали на площі гільзи від ракет. Кафе ще тільки відчинялись, офіціанти виносили зручні білі плетені крісла й розставляли їх навколо мармурових столиків у затінку аркади, підмітали тротуари й поливали їх із шлангів.

Я зручно вмостився в плетеному кріслі. Офіціант не квапився прийняти замовлення. Оголошення про вивантаження биків і про додаткові поїзди все ще біліли на колонах аркади. Офіціант у синьому фартусі вийшов з відром води й ганчіркою і почав зривати оголошення. Він віддирав папір смугами і змивав його там, де він приклеївся до цегли. Фієста скінчилась.

Я випив кави, й трохи згодом з'явився Білл. Я дивився, як він переходить площу. Він сів за мій столик і замовив каву.

— Ну, от і по всьому, — сказав він.

— Так, — сказав я. — Коли ти їдеш?

— Ще не знаю. Найкраще було б, мабуть, найняти машину. А ти хіба не повертаєшся в Париж?

— Ні. В мене ще є вільний тиждень. Я, мабуть, подамся в Сан-Себастьян.

— Я вже хочу додому.

— А що робитиме Майкл?

— Він їде в Сен-Жан-де-Люз.

— То ми ж можемо найняти машину і втрьох доїхати до Байонни. А там ти сядеш на вечірній поїзд.

— Добре. Виїздимо після сніданку.

— Гаразд. Я найму машину.

Ми поснідали й розрахувалися за готель. Монтойя до нас не підходив. Рахунок принесла одна з покоївок. Машина чекала біля входу. Водій навантажив наші валізи на верх автомобіля й прив'язав їх, решту речей склав біля себе на передньому сидінні, й ми сіли. Машина виїхала з площі на одну з бічних вулиць, спустилася алеєю з гори й помчала геть від Памплони. Подорож не видалася мені довгою. Майкл мав із собою пляшку фундадору. Я прикладався до неї тільки раз чи двічі. Ми перебралися через гори, залишили позаду Іспанію, проминули білими дорогами ряснолисту, вологу, зелену Біскайю й в'їхали в Байонну. Ми здали Біллові речі у вокзальну камеру схову, й він купив квиток до Парижа. Його поїзд відходив о сьомій десять. Ми вийшли з вокзалу. Машина чекала перед входом.

— Що робити з машиною? — спитав Білл.

— А нічого, — сказав Майкл. — Давайте ще покатаємось.

— Гаразд, — сказав Білл. — Куди поїдемо?

— Гайнемо до Біарріца й вип'ємо там.

— Ач, Майкл-Марнотратник, — сказав Білл.

Ми поїхали до Біарріца й зупинили машину перед дверима якогось розкішного готелю. Ми ввійшли в бар, умостилися на високих стільцях і випили віскі з содовою.

— Плачу я, — сказав Майкл.

— Кинемо кості.

Ми по черзі висипали покерні кості з високого шкіряного стаканчика. Першим виграв Білл. Майкл програв мені і вручив барменові стофранкову