Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 117
Перейти на сторінку:
прошепотів хлопець.

А хор блазнеметеликів загорлав у відповідь:

- Ми хочемо, щоби ти віддавав нам накази, щоб ти на­ми командував, до чогось змушував, щось забороняв! Ми хочемо, щоби наше існування мало хоч якийсь сенс!

- Я не можу цього зробити! Чому б вам не обрати ко­гось з-поміж вас?

- Ні-ні, ми хочемо тебе і тільки тебе, Великий Благо­дійнику! Це ж ти зробив із нас те, чим ми тепер е!

- Ні, - насилу видушив із себе хлопець. Я не можу. Ме­ні треба йти звідси. Я мушу повернутися назад!

- До чого такий поспіх, Великий Благодійнику?! - закричали блазнеметелики, широко роззявляючи свої ве­ликі роти. - Ти від нас не втечеш. Бач, що надумав, - дати драла з Фантазії!

- Але я вже ні на що не маю сили! - запротестував хло­пець.

- А ми? - обурився хор. - А як же ми?

- Ідіть звідси! - закричав хлопець. - Я не можу турбу­ватися ще й про вас!

- Тоді перетвори нас назад! - заверещали пронизливі голоси. - Хай ліпше знову станемо ахараями. Озеро Сліз пересохло, Амаґрант опинився на мілині. І ніхто не пряде витончених філіграней зі срібла. Ми хочемо знову жити як ахараї!

- Я вже не можу цього зробити! - відповів хлопець. - Я вже не маю жодної влади у Фантазії.

- Ну, тоді ми заберемо тебе зі собою! - заревла зграя і заметушилася в повітрі довкола Бастіяна.

Сотні малесеньких ручок схопили його і спробували підняти над землею. Хлопець відчайдушно відбивався, ме­телики розліталися на всі боки. Одначе вони вперто повер­талися і поверталися до нього, знавіснілі, як роздражнені оси.

Посеред цього крику і вереску звідкись здалеку долинув тихий, але водночас потужний звук, схожий на гул велико­го бронзового дзвона.

Тої ж миті шлямуфи кинулися навтьоки, їхня темна зграя, як хмара, розтанула високо в небі.

Хлопець, який вже не мав імені, навколішки стояв на снігу. Перед ним лежав його образ, що розсипався на по­рох. Ось тепер усьому дійсно кінець. Не залишилося нічого, що могло би привести його до Живлющої Води.

Піднявши очі угору, він крізь сльози побачив удалині, посеред засніженої рівнини, дві постаті - велику і малень­ку. Хлопець протер очі - і придивився уважніше.

То були щастедракон Фухур і Атрею.

XXVI.

ЖИВЛЮЩА ВОДА

Хлопець, у якого вже не було імені, нерішуче підвівся з колін і ступив кілька кроків назустріч Атрею. А тоді зу­пинився. Атрею нічого не робив, а просто уважно і спокійно дивився йому в вічі. Рана на його грудях більше не крива­вила.

Довго стояли вони один навпроти одного; і жоден не промовив ані слова. Було так тихо, що кожен із них чув, як дихає інший.

Хлопець без імені повільним рухом сягнув по золотий ланцюжок у себе на шиї й зняв Аурин. Він схилився і обе­режно поклав Клейнод на сніг перед Атрею. При цьому він ще раз кинув погляд на двох гадюк, світлу і темну, що ку­сали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А тоді забрав руку.

І тільки-но він це зробив, золоте сяйво Аурина спалах­нуло так неймовірно яскраво, що аж засліплювало, отож йому довелося заплющити очі, так наче він подивився на сонце. А коли розплющив їх знову, то побачив, що стоїть у якійсь залі під куполом - величезним, як небесне склепін­ня. Стіни цієї споруди були витесані з брил, усуціль із золо­того проміння. І посеред отої безмежно великої зали лежа­ли велетенські, неначе міські мури, гадюки - світла і темна. Атрею, Фухур і хлопець без імені всі разом стояли біля го­лови чорної гадюки, котра тримала у своїй пащі хвіст білої. На них дивилося нерухоме око з вертикальною зіницею. Порівняно з гігантською головою, вони були зовсім крихіт­ні, і навіть щастедракон здавався малесеньким, як біла пу­хнаста лялечка.

Велетенські нерухомі тіла змій зблискували, наче якісь невідомі метали - чорний як ніч і сріблясто-білий. І всі бі­ди, які могли би статися через них, усі страшні нещастя, які могли б спричинити ці гадюки, стримувало лише те, що вони тримали одна одну в полоні. Якби вони одна одну від­пустили, настав би кінець світу; це було очевидно.

Однак, поневолюючи одна одну, - а може, саме завдяки цьому, - вони водночас оберігали Живлющу Воду. Бо якраз посередині зали, саме там, де вони лежали, з землі било потужне джерело, високий дзюркотливий струмінь, який то піднімався, то спадав, а падаючи, витворював і знову ховав у собі тисячі й тисячі форм, і це діялося набагато швидше, ніж здатне вловити око. Струмінь води, що шуму­вала і вирувала, розбивався на дрібнесеньку, тонку, схожу на світлосяйний туман імлу, в якій золотаве світло перели­валося всіма кольорами веселки. І в шумуванні тієї води були і клекіт, і бурління, і спів, і зітхання, і сміх, і поклик радості, озвучений тисячами й тисячами голосів.

Хлопець без імені, знемагаючи від спраги, не годен був відірвати очей від Живлющої Води.

Але як до неї дістатися? Голова гадюки лежала цілко­вито нерухомо.

Раптом Фухур підвів голову. Його рубіново-червоні ку­лясті очі заяскріли.

- Ви теж розумієте, що промовляють ці води? - спитав

він.

- Ні, - відповів Атрею. - Я - не розумію.

- Не знаю як і чому, - зашепотів Фухур, - але я розу­мію дуже виразно. Можливо, тому, що я саме щастедракон. А всі мови радості споріднені між собою.

- То що ж промовляють ці води?! - запитав Атрею. Фухур прислухався і поволі, слово за слоном, став

повторювати все, що почув:

-Ми - Живлющії Води!

Джерело, що з себе самого б’є.

Снаги в ньому більше, вроди,

Що більше хто з нього п’є.

Фухур повслухався у жебоніння вод іще якусь мить, а тоді сказав:

- Вони постійно говорять: «Пий! Пий! Роби все, що хо­чеш!»

- Як же нам туди ввійти? - запитав Атрею.

- Вони хочуть знати наші імена, - пояснив Фухур.

- Я - Атрею! - вигукнун Атрею.

- Я - Фухур! - сказав Фухур.

Хлопець без імені промовчав.

Атрею подивився на нього, а тоді взяв його за руку і крикнув:

- А він - Бастіян Бальтазар Букс.

- Вони запитують, - переклав Фухур, - чому він сам цього не каже.

- Бо не може, - сказав Атрею. - Він усе про себе забув.

Фухур знову якийсь час прислухався до клекоту і шу­мування джерельних вод.

- Без спогадів, кажуть вони, йому не вдасться туди ввійти. Гадюки його не впустять.

- Я все для нього запам’ятав, - крикнув Атрею. - Я пам’ятаю все, що він розповідав мені про себе

1 ... 111 112 113 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"