Читати книгу - "Чигиринський сотник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що, — питає характерник, — у Січі нас так і вважають злодіями?
Спохмурнів Богун.
— Хто вважає, а хто й ні…— каже. — Та дідько їх бере — як приведете правдивого гетьмана, то зніме він із вас цю ганьбу!
— Дай, Боже, щоб так сталося… — замислено каже Обух.
Михась тут і позіхнув.
— Оце, — каже, — як упаду спати, то і з горлача не збудите мене!
— Ну, то ходімо до мене, — каже Богун.
Та й повставали зі столу і подалися до тої хати, де його стація[57] була.
Хоч і зморився Михась, та кепсько йому спалося. Знай крутився та перевертався з боку на бік, а допіру заснув, як чує, трясе хтось його за плече.
— А що? — питає малий козак.
— Вставай, сину, — каже йому характерник.
Зирнув Михась, коли ж надворі глуха ніч.
— То ще ж ніби й рано!
— Їхати треба хутчій… прознали за нас кляті ляхи!
Михась тут і зірвався на ноги. Не питав більше нічого — засідлали вони коней та й вивели з двору.
— А Богун де?
— Тут я, — каже той, держачи жеребця за гнуздечку. — 3 вами поїду!
— А що ж скоїлося?
— Вернулася вночі хоругва, що ходила ото на татар. Орди вона не здогнала, та здибався їй гонець од князя Яреми з листом до намісника… А в тім листі знаєш що?
— Ні,— каже Михась, позіхаючи.
— Звелів князь усім хоругвам ловити вас і в лика брати як первих ворогів шляхетського стану і Річи Посполитої!
Михась аж підскочив.
— А бий тебе сила Божа! Се клятий Барабаш виказа йому приніс, не хто й інший!
— Так отож! — каже характерник. — Тікати треба хутчій, поки не взяла нас ляхва! — І до Богуна: — Кудою поїдемо?
Той подумав.
— Брамою не виїхати, бо ляська сторожа там стоїть… Хіба хвірткою промкнутися!
— А де се?
— Ходіть же зо мною, — каже Богун, — та нишком!
Вивели вони коней із двору та й простують вулицею. Тихо кругом, тільки цвіркуни сюрчать у дерезі. Іде Михась і позіхає, аж рот роздирається, — ту ніч сливе й не спав, а це знов збудили його ще вдосвіта. Як ось завернув Богун убік і спустився під вал. Пововтузився там трохи та й одчинив здорову хвіртку, що провадила за кріпость.
— Хутчій, — каже, — та по одному!
Вимкнулися вони за вал, а тут стежина вузька понад кручею. Ідуть коні та й хоркають — внизу річечка біжить, а далі комиші, що й ведмідь сховається у них. От одійшли вони подалі, Богун і каже:
— Ну, тепер верхи!
— А шлях ти знаєш крізь ці болота? — питає характерник.
— Знаю… за мною їдьте!
Тут чийсь жеребець і заіржав. Покотилася луна долиною, а з кріпости відразу чатовий озвався:
— Вердо?![58]
— Гаття! — крикнув Богун.
Рвонув гнідий із місця учвал та й помчав, як вихор. Загаласували в кріпості, заметушилися, бахнув хтось із мушкета раз і вдруге. Та вже запізно було — гнали запорожці крізь болота, й тільки вітер свистів їм у вухах.
Аж пополудні вибралися вони з тих мочарищ. І коні, й вершники забрьохані були багном, що й не впізнати одне одного. Як виїхали у поле, то Михась і каже:
— Щоб я ще раз їхав тими болотами, то нехай мене чорти вхоплять! Що замурзавсь, мов порося, а ще й комарі покусали, мов цуцика.
— Ого, сину, — каже характерник, — ще й не те буде! Як будеш козакувати у Великому Лузі, то годуватимеш їх що день Божий…
— Спинитися треба, — каже Богун. — Геть коні потомилися — насилу ногами переступають…
От стали вони коло якоїсь річечки, розсідлали жеребців і пустили їх пастися. А самі їдла дістали з тороків, посідали та й обідають.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.