Читати книгу - "Останнє літо"

— «Злочинне порушення наказу», — може, за буквою закону й правильне, не цілком відповідало суті. Злочинно порушив, — отже, наказали йти вперед, а замість цього побіг назад. А тут усе лихо, що вистрілив без наказу! Цвєткова вже поховано, і над могилою його на міській площі в Кричеві сказано слова прощання, і салют дано з двадцяти гвинтівок, і листа вдові написано — все це вже в минулому, вже затьмарилось і перекрилось іншими справами, і смерть, на яку приречено тепер солдата, винного в смерті Цвєткова, стала вже чимось окремим від смерті Цвєткова, на що й дивитися треба було окремо. Змусила відкласти набік вирок і думка, яка стосувалася майбутнього наступу: це не дезертир і не калічник, і розстрілювати його перед строєм не будуть, бо ні самий випадок, ні обстановка не вимагають цього. Навпаки, обстановка перед наступом: вимагає цього не робити. Отже, просто виконають вирок, і людини не буде. А що це за людина, якої не буде?

Учора проти ночі Серпілін прочитав привезену йому справу. З неї можна було дізнатися, що винуватець смерті полковника Цвєткова сержант Нікулін Петро Федорович мав тридцять дев’ять років від народження і сам був із Пскова, де його сім’я, що складалася з дружини, тещі та трьох дітей, ще й досі перебувала під фашистською окупацією. Звідти ж, із Пскова, де працював робітником на складі товарної станції, він і пішов за призовом на війну, де був один раз нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і тричі поранений: під Тіхвіном у листопаді сорок першого, на Верхньому Дону в липні сорок другого та під Бєлгородом у березні сорок третього, після чого направляли його на лікування до госпіталів, а після лікування він повертався до діючої армії.

Виходило, що сорокалітнього Цвєткова, який також не раз побував у госпіталях, і також після них повертався на фронт, і також сімейного та багатодітного, — тільки він устиг евакуювати на початку війни свою сім’ю, — вбив солдат, як і він, уже немолодий і сімейний, котрий продовжував воювати після всіх своїх госпіталів.

Прочитавши все це, Серпілін не лише запросив до себе прокурора, а й сказав, щоб доставили засудженого.

Доставляти його сюди не дозволялось, і він знав, що не дозволялось, але наказав зробити.

У думці вже майже вирішив не затверджувати вироку. Дочитавши вчора справу, навіть зняв трубку і обговорив таку можливість із Захаровим. А проте кортіло самому побачити цього мимовільного вбивцю, спертися в своєму рішенні на особисте враження про нього. Буває в житті: побачиш людину — і щось змінюється в тобі.

Раніше вирішив так, а тепер вирішуєш інакше. Як відмовитися від перевірки самого себе, тим більше за таких обставин?

— Ще вас не бачив, — сказав Серпілін, коли прокурор сів. Підполковник юстиції був молодий, років тридцяти п’яти, не більше.

— Я тільки одинадцятий день в армії, товаришу командуючий.

— І одразу така важка справа, — мовив Серпілін. — Ось затримав затвердження вироку.

— Знаю, товаришу командуючий. Чекаємо.

— Чого? Щоб затвердив чи щоб не затвердив?

— Щоб не затвердили, товаришу командуючий.

Відповідь була такою ж прямою, як і запитання.

Очевидно, зірвалося з язика те, що було на душі.

— А навіщо тоді такий вирок винесли? — запитав Серпілін несхвально, як здалося підполковникові, дивлячись на нього.

Та, незважаючи на цей несхвальний погляд, підполковник не відступив:

— Вагалися, товаришу командуючий. І голова трибуналу, і я, коли подання разом з ним підписував. Не хотілось вдаватися до такого покарання, але й злочин такий, що доводиться зважати на всю тяжкість наслідків.

Серпілін подивився йому в очі і раптом виразно згадав те, що з самого початку, ще до всіх роздумів, спонукало його затримати затвердження вироку. Там, на папері, який вони йому подали, — зараз він пригадав це, — було написано: «Нікуліна Петра Федоровича, сержанта, котрий раніше не судився, тричі був поранений і після вилікування тричі повертався в стрій…»

Дивлячись тепер у вічі підполковникові, Серпілін зрозумів, що це останнє — про повернення в стрій після трьох поранень, те, про що за буквою закону згадувати було не обов’язково, — вписано, щоб він на цьому затримався, коли затверджуватиме, щоб його зачепили ці слова.

Написали й досягли того, чого хотіли.

— Засудженого привезли?

— Так точно, привезли. Я його в своїй емці з конвоїром привіз, щоб уваги не привертати.

— Ну й правильно. Що ж його, на «чорному вороні» везти, чи що? Та його, мабуть, у вас і немає, за штатом не передбачено.

— За штатом у нас крита вантажна машина.

Серпілін кивнув:

— Приведіть засудженого.

Через хвилину підполковник повернувся з засудженим.

Більше ніхто не ввійшов, — певно, конвоїра залишив там, за дверима.

Засуджений солдат стояв не так, як стоять солдати перед начальством — струнко, — а тримав руки за спиною. Хто його цьому навчив, чи не конвоїр? Гімнастерка в нього, як і належало, була без пояса і без погонів.

Тільки ниточки видно. Гімнастерка стара, вицвіла. На плечах — темні сліди від погонів і на грудях — від знятої медалі. А три нашивки за поранення — дві золоті, хоч які вони золоті, давно вже вицвілі, руді, й одна червона! — їх залишили. Щодо цього, мабуть, немає таких вказівок, щоб нашивки за поранення відпорювати. Дуже міцно вшиті, сидять, мов залізо в тілі.

Сержант був середній на зріст, худий, острижений під машинку, але чорне з сивиною волосся вже відросло, поголений. «Певно, перед тим, як до мене везти», — догадався Серпілін.

Засуджений стояв і дивився не в землю і не на Серпіліна, а кудись убік, у стіну, наче нікого не хотів тривожити своїм поглядом. Наче сам уже змирився з тим, що з ним буде, але не хоче, щоб люди дивилися йому в вічі, щоб їм було соромно через це.

Проте всі ці думки, що не йшли Серпіліну з голови, разом з тим не могли змусити його забути, що перед ним стоїть не просто чоловік, якого