Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?

— Гейнц жадає оплесків, — сказав я.

— Можу навіть пояснити. До речі, ви знаєте, чому німецький лейтенант, вислухавши анекдот, сміється тричі, а генерал тільки раз?

О господи! Ще історія, запліснявіла, як морський сухар!

Мовчанка. Гейнц швидко ковзає очима по наших обличчях: чи не клюне хто на гачок? У кожному розказаному ним анекдоті — гачок!

— От уже цей Гейнц! — видавив із себе Рудольф. — Колись прищикнуть йому язичка розпеченими щипцями!

— Розкажи цей анекдот командирові, — порадив Готліб. — Він зрозуміє. Ще не адмірал.

— А заразом, — підхопив я, — з’ясуй, як він ставиться до полонення армії на Волзі.

Гейнц тільки злобливо скоса подивився на мене и більше вже не пустив і пари з уст.

Але я знову про Гейнца…

Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.

1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.

Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)

Найзначніше з того, що він зробив у житті, — а він не молодий, не забувай про це! — не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.

З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини — в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.

При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.

Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.

А втім, хто його знає…

Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.

А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.

Задушно. Тісно.

До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.

Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.

Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!

Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.

У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?

Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?

А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!

Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.

Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.

Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.

А у сні мене мучить твій голос.

Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.

Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!

Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).

За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.

На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…