Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

Кожна професія має своє сумління. Навіть помимо цікавості Камюзо допитав би Люсьєна через свою чесність урядовця, як він тільки що допитував Жака Коллена, вдаючись до хитрощів, які вважав дозволеними і найчесніший слідчий. Послуга, яку він хотів зробити, власне кажучи, його кар’єра — все це для Камюзо поступалось перед бажанням дізнатись правди, вгадати її, хоч би й приховавши її потім. Він барабанив по шибках вікна, віддаючись потокові своїх міркувань, бо в таких випадках думка — немов річка, що тече крізь тисячу країн. Коханці істини — судді — подібні до ревнивих жінок; вони роблять тисячі припущень і копирсаються в них кинджалом підозр, як стародавній жрець тельбушив жертву; далі вони зупиняються не на істинному, а на ймовірному і нарешті наближаються до істини. Жінка допитує коханого чоловіка, як судовий слідчий допитує злочинця. У таких умовах вже досить проблиску, слова, інтонації, вагання, щоб викрити прихований факт, зраду, злочин.

“Спосіб, яким він тільки що змалював мені відданість своєму синові (якщо це його син) примушує мене думати, що в домі тієї дівчини він був для того, щоб стежити за здобиччю, і, не знаючи, що подушка мертвої ховала заповіт, він взяв наперед для свого сина ті сімсот п’ятдесят тисяч франків... Ось чому він обіцяв знайти гроші. Пан де Рюбампре зобов’язаний перед самим собою і правосуддям з’ясувати звання свого батька... А обіцяти мені протекцію свого ордену (його ордену!), якщо я не допитуватиму Люсьєна...”

На цій думці він зупинився.

Як ми бачили, судовий слідчий спрямовує допит за власним бажанням. Від нього залежить — вдаватись до хитрощів чи ні.

Допит — це ніщо і це — все. У цьому — полягає кар’єра. Камюзо подзвонив, пристав повернувся. Він наказав привести пана Люсьєна де Рюбампре, але звелів, щоб той ні з ким не мав контактів під час переходу. Була друга година після полудня.

“Тут є якась таємниця, і таємниця, очевидно, дуже важлива, — сказав сам до себе слідчий. — Ота амфібія не є ні священиком, ні мирянином, ні каторжником, ні іспанцем, але він не хоче, щоб його протеже сказав яке-небудь необережне слово, і думає так: “Поет — слабкий, як жінка, він не такий, як я, — Геркулес дипломатії, і ви в нього з легкістю вирвете нашу таємницю”. Ну, так ми про все дізнаємось від цього невинного”.

І він почав стукати по краю стола розрізальним ножем із слонової кістки, тим часом як його секретар переписував лист Естер. Скільки є дивного в застосуванні наших здібностей! Камюзо припускав усі можливі злочини, і обминав єдиний, який зробив підслідний, — фальшивий заповіт на користь Люсьєна. Нехай ті, що заздрять становищу урядовців, подумають про це життя, що минає в постійних підозрах, в тортурах, яких ці люди завдають своєму розумові, бо громадські справи не менш складні, ніж кримінальні слідства; тоді їм, мабуть, буде ясно, що і священик, і урядовець мають однаково важку упряж, однаково вкриту всередині вістрями. А втім, усяка професія має свою волосяницю і свої китайські головоломки.

О другій годині до кабінету пана Камюзо ввійшов Люсьєн де Рюбампре, блідий, змарнілий, з червоними й опухлими очима, одне слово, настільки знеможений, що це дозволило Камюзо порівняти природу з мистецтвом, справжнього вмираючого — з театральним. Цей перехід від Консьєржері до кабінету слідчого між двома жандармами, з приставом попереду, довершив розпач Люсьєна. Поет волів би страту, а не суд. Коли пан Камюзо побачив натуру, зовсім позбавлену моральної мужності, яка становить саму суть судді і яка тільки що могутньо виявилась у другого підслідного, то ця легка перемога здалась йому жалюгідною, а зневага дозволила йому завдати рішучих ударів; він відчував у цьому поєдинку той же самий жахливий спокій, який відзначав стрільця, коли той стріляв по мішенях.

— Заспокойтесь, пане де Рюбампре; перед вами суддя, що прагне виправити лихо, яке правосуддя мимоволі вчиняє попереднім арештом, якщо цей арешт безпідставний. Я вважаю вас невинним, ви негайно будете звільнені. Ось доказ вашої невинності. Це лист, що зберігався у вашої швейцарки під час вашої відсутності; вона тільки що його принесла. Збентежена обшуком і звісткою про ваш арест у Фонтенебло, ця жінка забула про цей лист; його прислано від мадемуазель Естер Гобсек... Читайте.

Люсьєн взяв лист, прочитав його й розридався. Він ридав, не можучи вимовити жодного слова. Через чверть години, протягом якої Люсьєн з великим зусиллям опанував себе, секретар подав йому копію листа і напросив підписатись під словами: “з оригіналом згідно. Оригінал подається на першу вимогу протягом слідства”, запропонувавши звірити; але Люсьєн поклався на слово Кокара щодо точності.

— Пане, — сказав слідчий з добродушним виразом, — важко все ж звільнити вас, не виконавши наших формальностей, не поставивши вам деяких запитань... Я прошу вас відповідати, майже як свідка. Такій людині, як ви, на мою думку, зайвим буде нагадувати, що присягання казати правду є тут не тільки закликом до вашого сумління, а й потребою, яка випливає з вашого становища, поки що двозначного. Правда нічим вам не зашкодить, яка б вона не була. А брехня вас заведе в суд присяжних і примусить мене відвести вас у Консьєржері, тоді як, відповівши щиро на мої запитання, ви вже сьогодні ночуватимете вдома і будете реабілітовані повідомленням, надрукованим у газетах: “Пан де Рюбампре, заарештований вчора в Фонтенебло, був негайно звільнений після короткого допиту”.

Ця промова справила велике враження на Люсьєна, і, побачивши настрій підслідного, слідчий додав:

— Повторюю, вас підозрювали в співучасті у вбивстві через отруєння мадемуазель Естер. Є докази, що вона вкоротила собі віку, і цим усе сказано. Але викрадено гроші — сімсот п’ятдесят тисяч франків, що становлять частину спадщини, а спадкоємець — ви; тут, на жаль, є злочин. Цей злочин стався перед виявленням заповіту. Правосуддя гадає, що особа, яка любить вас так само, як ви любили мадемуазель Естер, припустилась цього злочину заради вас. Не перебивайте мене, — сказав Камюзо, жестом забороняючи Люсьєнові говорити, — я ще вас не допитую. Я хочу пояснити вам, наскільки