Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Памела вийшла на терасу й запитально підняла брову.

— Моріс лисицю застрелив, — пояснила Урсула.

— Сподіваюся, ти підстрелила його, — абсолютно серйозно сказала Памела.

— Піду зустріну тата з потяга, — сказала Урсула, коли Памела вернулася в дім.

*

Насправді вона й на думці не мала зустрічати Г’ю. Після дня народження вона почала потай зустрічатися з Бенджаміном Коулом. Тепер вона звала його Беном. Зустрічалися вони у луці, у лісі, на алеї. Аби тільки просто неба.

— Тобі пощастило, що погода сприяє інтрижкам, — сказала Міллі, роблячи гримаси й ворушачи бровами.

Так Урсула і з’ясувала, що майстерно бреше. (Тільки ж вона завжди це знала, правда?). «Тобі не треба нічого купити?» чи «Піду назбираю малини на алеї». А що було б, якби всі дізналися?

— По-перше, твоя мати мене придушила б, — сказав Бен.

(Вона уявила, як Сильвія тягне:

— Що, з євреєм?).

— Та й мої батьки теж, — сказав він. — Ми ще надто юні.

— Як Ромео і Джульєтта, — сказала Урсула. — Закохані, яким не судилося бути разом, і так далі.

— Тільки ми не помиратимемо за любов, — сказав Бен.

— А за що ж тоді помирати?

— І то правда.

Ставало «гаряче», руки блукали, лунали стогони (стогнав він). Він сказав, що «вже не може стримуватися», а вона навіть не знала, власне, від чого. Любов — це коли не треба стримуватися, правда? Вона думала, що вони поберуться. Цікаво, їй доведеться прийняти юдаїзм? Стати «жидівкою»?

*

Вони пішли у луку, лягли й обнялися. Було дуже романтично, тільки лоскотно від тимофіївки, а від королиці крутило в носі. А ще Бен навалювався на неї так, що їй здавалося, ніби вона лежить у землі, у труні. Він конвульсивно засіпався, ніби ось-ось помре, тож вона погладила його по голові як немічного і турботливо спитала:

— Усе гаразд?

— Вибач, я не хотів.

(Що він зробив?)

— Мені час вертатися, — сказала Урсула.

Вони встали, обтрусилися від трави і квітів і рушили додому.

Цікаво, вона вже пропустила потяг Г’ю? Бен зиркнув на годинник і сказав:

— А, вони вже давно вдома.

(Г’ю і містер Коул верталися з Лондона тим самим потягом). Вони вийшли з луки й перебралися через перелаз на поле, де паслася молочна череда — воно тяглося уздовж алеї. Корови ще не вернулися з дійки.

Він допоміг їй перелізти, і вони знову поцілувалися. Коли вони нарешті рушили далі, то побачили, що з того кінця поля, який впирався в гай, до алеї прямує чоловік. Обшарпаний чолов’яга, може, безхатько, чимдуж шкутильгав до воріт. Він спіткнувся об щось у траві, але одразу підхопився на ноги.

— Якийсь він підозрілий, — засміявся Бен. — Цікаво, що він там робив?

*

— Вечеря на столі, ти спізнилася, — сказала Сильвія. — Де ти була? Місіс Ґловер знову зробила ту жахливу яловичину a la Russe.

*

— Моріс лисицю застрелив? — спитав Г’ю з розчаруванням на обличчі.

І далі все пішло псу під хвіст, почалася огидна сварка просто за столом — і все через якусь дохлу лисицю. Г’ю хотів був сказати, що лисиці — паразити, але вирішив не підживлювати заграви пристрастей. Замість цього сказав:

— Давайте не будемо за вечерею, це й так тяжко перетравити. Але вони не змовкли. Він вирішив не дослухатися й натомість спробував здолати відбивні (цікаво, місіс Ґловер їх сама пробувала?). Коли у двері постукали, він зітхнув із полегшею.

— А, майоре Шоукросс, заходьте, — погукав він.

— Вибачте, не хотів відривати вас від вечері, — майор Шоукросс ніяково роззирнувся. — Я просто хотів спитати, чи ваш Тедді не бачив нашої Ненсі.

— А що з Ненсі? — спитав Тедді.

— Десь зникла, — сказав майор Шоукросс.

*

Вони більше не зустрічалися — ані в гаю, ані на алеї, ані у луках. Після того як знайшли тіло Ненсі, Г’ю ввів сувору комендантську годину, а Урсула з Беном і без того поринули у винуватий жах. Якби вони повернулися, коли мусили, якби вони вийшли на поле хоча б на п’ять хвилин раніше й ніде не затримувалися, то, може, Ненсі була б жива. Проте на той час, коли вони, ще нічого не знаючи, вибрели до алеї, Ненсі вже лежала мертва в кориті для худоби на дальньому кінці поля. Тож у них, як у Ромео із Джульєттою, усе теж скінчилося смертю. Ненсі поплатилася за їхнє кохання.

— Це трагедія, — сказала їй Памела, — але твоєї вини тут немає, тож чому ти поводишся так, наче є?

Бо так і було. Тепер вона в цьому пересвідчилася.

Щось зламалося, порвалося, блискавка розітнула набрякле небо.

*

На жовтневих канікулах вона на кілька днів заїхала до Іззі. Вони сіли в російській чайній у Сауз-Кенсіґтоні.

— Клієнтура тут правого ухилу, — сказала Іззі, — зате млинчики прекрасні.

А ще там був самовар. (Може, це самовар її зворохобив, нагадавши про доктора Келлета? Це ж абсурд). Коли вони допили чай, Іззі сказала:

— Постривай, сходжу попудрю ніс. Попросиш рахунок?

Урсула терпляче чекала, коли її раптом оповив нездоланний жах, стрімкий, як політ хижого птаха, передчуття чогось незнаного, але невимовно загрозливого. Воно чигало на неї тут, серед ґречного побрязкування чайних ложечок об порцеляну. Вона встала, перевернула стілець. Їй стало млосно, виднокіл затягнула імла. Як пил після бомби, — подумала вона, хоча ніколи не потрапляла під бомбардування.

Вона прорвалася крізь імлу й вибігла з російської чайної на Геррінґтон-роуд. Вона кинулася бігти й бігла, сліпо бігла вперед по Бромптон-роуд і далі, до Еджертон-ґарденз.

Вона вже тут була. Вона тут ніколи не бувала.

Одразу за видноколом, за рогом, незриме, чаїлося те, чого вона не могла наздогнати — те, що наздоганяло її. Вона — мисливець і здобич. Як лисиця. Вона мчала далі, аж доки об щось не перечепилася й не заорала землю носом. Біль був нестерпний. Бризнула кров. Вона сиділа на асфальті й ридала від болю. Вона навіть не розуміла, що на вулиці є ще хтось, доки з-за спини не долинув чоловічий голос:

— Ой лишенько, ото вам перепало. Дайте поможу. У вас на цьому милому синьому шарфику кров. Він же синій? Чи аквамариновий? А я Дерек, Дерек Оліфант.

Вона впізнала цей голос. Вона не впізнала цього голосу. Минуле протікало в майбутнє, ніби десь була