Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Даміре Тімуровичу, якби я знав, то обов'язково Вам сказав. Але, на жаль, на цьому — все.

Запустивши пальці в волосся, я розтріпав його, і видихнувши, попрямував до будівлі, вирішивши, що обов'язково в усьому розберуся. На ходу набираючи номер свого юриста, який завжди допомагав мені у важливих справах, я дав йому завдання готувати всі необхідні документи на усиновлення. Я не збирався ні на хвилину залишати дитину одну в цих сірих стінах. Вона не винна в тому, що її батьки прицюцькуваті й вирішили полишити її напризволяще. Дівчинка обов'язково повинна бути щаслива і, якщо справжні батьки не можуть ощасливити дитину, цим займуся я. І що б там не було, дівчинку залишати не збирався.

— Тут? — запитав я у Михайла, як тільки ми підійшли до кабінету завідувача.

— Так, — кивнув він і я відкрив двері, постукавши перед тим.

— Вітаю. Мене звуть Байєр Дамір Тімурович, нам потрібно поговорити, — сказав я з порога, і відразу ж пройшов вглиб кабінету.

— Вольнов Семен Валентинович, завідувач пологового будинку. Чим можу допомогти? — привітно відповів він, і я зрадів, розуміючи, що довго вмовляти його не доведеться.

— Я хочу забрати дівчинку, яку залишили Шираєви.

— Шираєви? Ах, Лія! А Ви їм хто?

— Родич. Дядько немовляти. Так що з нею?

— Так, вони дійсно відмовилися від дитини, але не тільки через те, що вона недоношена. Вагомішим фактором стало те, що це дівчинка.

— Що? — мені здається я навіть скривився від подиву, і міцно стиснув руки.

— Вони сина хотіли, — сказав лікар, якось сумно подивившись на окуляри в своїх руках, — спадкоємця, неначе.

— Сина, значить, хотіли... Ну що ж, я взагалі не думав про це, а виходить, що тепер у мене є дочка.

— Ви хочете забрати її? Впевнені?

— Хіба, схоже, що я жартую?

— Але Ви повинні розуміти, що усиновлення займає чимало часу. Може пройти кілька місяців.

— Ну ось цим і займуться мої помічники. А немовля я заберу прямо зараз, — наполегливо вимовив я, щоб лікар зрозумів, що йти без дитини я не збираюся.

— Ви порушуєте закон.

— Я сам собі пишу закон! Саме у цій справі.

— Я не маю права.

— Вам на рахунок капне немаленька сума. Свої дані я вам передам, бо приховувати мені нічого, просто хочу дитині забезпечити майбутнє.

— Чому ця людина мене допитувала вчора, і хто Ви, що так сильно хочете забрати дівчинку?

— Хіба потрібні мої пояснення, якщо я хочу допомогти дитині? — строго запитав я, вже сердячись, що так довго не можу глянути на дівчинку. — Я ж сказав — я дядько.

— Просто...

— Просто тримайте язик за зубами і відведіть мене до немовляти.

— Гаразд, але врахуйте, я не буду мовчати, коли мене запитає поліція й служба опіки.

— Не запитають. Не хвилюйтеся про це.

Вольнов застиг на місці на деякий час, а потім, немов обдумавши, кивнув мені, і ми разом вийшли з кабінету, йдучи за ним. Піднявшись на потрібний поверх, Семен Валентинович дістав із шафи халат і маску із закритої коробки, і простягнув мені, щоб я одягнувся перед тим, як увійти до дітей. Я рвано натягнув все це на себе, і ми нарешті увійшли в невелику палату, де спали кілька крихіток. Обвівши поглядом усі кювези й одне ліжечко, я подивився на лікаря, мовчки просячи про те, щоб показав мені, де саме дочка Лії. Він, зітхнувши, невпевнено показав рукою на ліжечко, і я повільно підійшов до неї.

На дитячому матраці, в білих повзунках, сорочечці, і ніжно-рожевій шапочці лежала зовсім крихітна дівчинка, тихо сопучи злегка кирпатим носиком. Її шкіра була ще червоною, але чомусь я був впевнений, що дуже ніжною. Немовля спало, підігнувши маленькі ручки в ліктях і притиснувши їх до грудей, а пальчики були стиснуті в кулачки, принаймні мені так здалося, тому що вони були заховані в сорочечці. Дивлячись на це дивовижне чудо, яке безсумнівно потребувало мого захисту, я зрозумів, що не піду звідси без неї. Просто не посмію.

Простягнувши руку, обережно торкнувся животика і зрозумів, що малятко з легкістю вміститься в моїх долонях. Мало того, що вона була дівчинкою, які часто народжувалися менше хлопчиків, так ще і недоношена. Зовсім лапочка.

Знайшовши в собі сили, я відсторонився, і мовчки вийшов з палати, Семен Валентинович пішов за мною, і як тільки він закрив двері, я вимовив:

— Я її тут не залишу ні на секунду довше, ніж потрібно.

— Я це вже зрозумів, Даміре Тімуровичу. Як нам вчинити з документами?

— Зараз пройдемо до Вашого кабінету, я залишу Вам свої дані. Завтра мій юрист привезе всі документи на усиновлення, а вже сьогодні ввечері кругла сума буде на Вашому рахунку.

— Тоді ходімо, я все запишу.