Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Та відчепися від неї! — Данило обережно поклав Агнесу на підлогу.— Зле не їй!

— Тобто... як це... Даню! — він приклав пальці під підборіддя Джекі й переконався, що слабкий пульс ще відчувається.— Вона ж знепритомніла!

У вікні раптом з’явилася голова. Дядько Толік недобре вишкірився й вчепився у підвіконня. Федя кинувся до вікна й з усієї сили затопив візитерові в пику. Стара драбина з хрускотом підломилася, і величезна туша з зойками й грюкотом гепнулася на те, що колись було клумбою. Внизу почулася метушня: баби, що юрмилися за парканом, заверещали, компанія «осадників» стала піднімати свого ватажка. Федя зачинив віконниці, в кімнаті стало майже темно.

— Блін, треба забиратися звідси! — Данило стер піт з чола.— Агнесу слід негайно в лікарню!

Федя розвернувся до них і сів навпочіпки. Кульовий отвір трохи вище лопатки. Твою ж нехай... Він метнувся до ліжка, стягнув з нього простирадло й відірвав кілька тонких смужок. Швидко перевернув Агнесу набік і перев’язав рану.

— Занадто багато крові втратила... Може не доїхати,— Федя кинув розгублений погляд на Джекі.— І це... що з Женькою?

— Довго пояснювати! Вони ж двійники, пов’язані. Відчувають одне й те саме.

— Так виходить... якщо вона... то й Женя теж?..

Очі Данила спалахнули гнівом, він стиснув щелепи та знову штовхнув друга в плече. Могутні удари в двері поновилися, дерево жалісно тріщало, масивна шафа здригалася.

— А до Леобурга нам не можна? — запитав Федя.

— Ні. Треба вибиратися звідси швидко,— Данило озирнувся на двері.— Що тут у вас відбувається?

— Трегубов вирішив піти ва-банк,— пояснив Федя.— Ми не лише в облозі, тепер нас ще й штурмують. А... а що це за хлопавка?!

Поруч з Данилом валявся дивний револьвер з левом на руків’ї і начищеною до блиску цівкою. Хлопці перезирнулися.

Удар, ще удар. Тиша. Довкола замка такі тріщини, що, здається, достатньо одного потужного поштовху — і двері з хрускотом вилетять.

Гримнув перший постріл, у Феді заклало вуха. Старий будинок здригнувся й луною повторив цей звук — глухо, зі щораз більшою люттю.

Метушня одразу ж припинилася, в коридорі почулася лайка.

Данило дбайливо підняв Джекі, закинув на плече та рвучко відчинив двері. Один з нападників вражено втупився в револьвер у його руці.

— Усі — геть на сходи! — Данило махнув цівкою в бік мармурових сходинок.— Тільки спробуйте підійти — і я стрілятиму!

Федя йшов назирці за ним, тримаючи Агнесу на руках. Виходити через центральний хід було ризиковано — так вони одразу опинилися б на відкритій території, що давало змогу нападникам атакувати їх ззаду. Лишилось одне — таємний хід, що вів на стайню, де досі припадав пилом непокірний Данилів корч.

Вони повільно пройшли галереєю другого поверху й увійшли в праву вежу. Ледь зачинивши двері, Данило провернув ключ, що стирчав у замку, і клацнув засувом. Тепер їхній шлях вів тільки вгору.

— Вони знають про хід, нас там чекатимуть.

Федя обернувся до Данила.

— Головне, щоб авто завелося.

— Я тут намагався... буде складно.

Більше вони не розмовляли.

Хід вони минули благополучно, але з кожною хвилиною Федя відчував, як зростає хвилювання — його колотило до нудоти, і він раз по раз поглядав на Агнесу. Її руки безсило звисали, обличчя стало сірим, вона так і не отямилася. Звісно, Данило не міг кинути її в Леобурзі, це логічно й правильно. Але, дідько забирай, якщо через неї помре Джекі...

Якщо вона помре, він буде ненавидіти Данила все своє життя.

Але водночас розуміти, що той не міг вчинити інакше.

Ось і стайня. Федя відчинив люк. Тиша. Машина на місці, в приміщенні, схоже, нікого нема, проте з вулиці чути збуджені голоси.

— Швидко! — скомандував він.— Тут чисто.

На те, щоб вибратися назовні й залізти у Данилів драндулет, пішло близько хвилини. Федя пристебнув Джекі ременем на сидінні спереду, а сам сів позаду й улаштував поруч Агнесу. Данило дістав ключ запалювання й провернув. Авто чхнуло, але не завелося. І ще раз, і знову... Данило тихо вилаявся й поліз під дошку приладів. Якраз тієї миті дерев’яні ворота відчинилися, і до стайні увірвалися трегубівські бійці.

Група нападників розсіялася стайнею, вони ховалися за баками для води та ящиками, але крок у крок наближалися. Раптом Федя помітив якийсь рух праворуч, майже за метр від машини.

— Дай револьвер!

Данило здригнувся й ударився головою об кермо, але передав йому леобурзьку зброю. Один з бійців уже заніс вила, щоб пробити ними колесо, але Федя опустив вікно і, піднявши цівку досить високо, щоб не влучити «штурмовику» в голову, натиснув на спусковий гачок.

Руку проштрикнув гострий біль — віддача в цього дива леобурзької техніки була така, що пробивала до самого плеча.

— Назад, кому сказав! — закричав він. У цю мить раптово заревів мотор, і старий «Форд», бадьоро побрязкуючи, зірвався з місця.

Коли залізна шкапа вирвалася у двір, навколо панував хаос. Люди кидалися врозтіч просто з-під коліс, здійнявся лемент, один із сільських хлопців, що сидів на паркані, з несподіванки звалився вниз. Данило вивернув кермо, й авто зашаруділо по гравійній доріжці.

У воріт була прочинена лише одна стулка.

— Ворота! — закричав Федя з заднього сидіння.— Ми не проїдемо!

Але Данило не обернувся. Він щосили втиснув педаль газу, і старий «Форд», відчайдушно заскреготівши, полетів уперед. Федя вчепився в Агнесу, намагаючись утримати її.

Один. Два. Три. Ще секунда — і вони всі разом потраплять на небеса. Почувся тріск, автомобіль ледь протиснувся у відчинену половину воріт, залишивши розчарованим нападникам дзеркала. «Форд» підстрибнув на купині й важко плюхнувся на дорогу, що вела вниз до центру Романівки.

Позаду досі волали й розмахували руками, але Федя полегшено видихнув.

— Даню, ти геть охрінів,— він відкинувся на спинку сидіння.— Ми ж могли вбитися. Що це за фокуси?

— Мій старигань ще всім фору дасть,— задоволено відповів його друг, не зводячи погляду з дороги.— Як там Агнеса?

Федя глянув на дівчину. Її губи ледь помітно ворухнулися.

Які ж вони схожі! Федя обережно прибрав розпатлане волосся з її обличчя. Агнесині вії затремтіли, вона важко вдихнула й розплющила очі.

— Т... Theo?[36]

Автівку відчутно повело вбік, Данило різко обернувся.

— Я? — всміхнувся Федя.— Ну, не зовсім.

На передньому сидінні застогнала Джекі. Федя здригнувся й торкнувся її плеча.

— Ти як?

Дівчина не