Читати книгу - "Салимове Лігво"

Але коли вони в’їхали до міста, Джиммі майже абсурдно полегшеним тоном промовив:

— Погляньте-но. У Кроссена відчинено.

І справді. Мілт перед входом морочився з відкидним дашком над своїм газетним стендом, і Лестер Силвієс стояв поряд з ним у жовтому дощовику.

— Проте не бачу решти команди, — сказав Бен.

Мілт скинув на них очима і помахав, і Бену подумалося, що він побачив рівчачки напруження на обличчях обох чоловіків. Табличка «Зачинено» так і висіла з внутрішнього боку дверей «Поховального салону Формена». Зачиненою стояла також реманентна крамниця, і в Спенсера було замкнено й темно. Їдальня була відчинена, і коли вони її проїхали, Джиммі причалив свій «б’юїк» до бровки перед тією новою крамницею. Прості золочені літери над вітриною повідомляли її назву: «Барлоу і Стрейкер — Гарні Меблі». А до дверей, як і казав Каллаген, липкою стрічкою було приліплено написане вручну, гарним почерком, який всі вони відразу впізнали з побаченого за день до цього листа, оголошення: «Зачинено до подальшого оповіщення».

— Чому ви тут зупинилися? — запитав Марк.

— Просто через невеличку ймовірність того, що він влаштував собі барліг тут, — сказав Джиммі. — Це так кидається в очі, що він міг вирішити, що ми проминемо цей сховок. І ще мені подумалося, що інколи митники на оглянутих ними ящиках залишають позначки «окей». І пишуть вони їх крейдою.

Вони обійшли крамницю ззаду, і тим часом як Марк із Беном щулилися плечима під дощем, Джиммі висаджував прикритим курткою ліктем скло в задніх дверях, поки всі вони не змогли залізти всередину.

Повітря там було нездоровим, затхлим, повітрям приміщення, що простояло зачиненим століття, а не кілька днів. Бен зазирнув до торгової зали, але там не було місця, де сховатися. Меблів негусто і жодних ознак того, щоб Стрейкер поповнював свій асортимент.

— Ходіть сюди, — хрипко погукав Джиммі, і Бенові серце стрибнуло в горло.

Джиммі з Марком стояли біля довгого ящика, який Джиммі вже частково відкрив лапастим кінцем свого молотка. Зазирнувши туди, вони побачили бліді пальці й темний рукав.

Не задумуючись, Бен накинувся на ящик. На другому його кінці колупав молотком Джиммі.

— Бене, — сказав Джиммі. — Ви поріжете собі руки. Ви…

Той не чув. Не зважаючи на цвяхи і скабки, він відривав від ящика дошки. Вони запопали його, вони запопали цього слизького ночебродника, і він увіб’є кілок у нього так, як вбив його у Сюзен, ось уже зараз... Він виламав черговий шматок дешевої дерев’яної планки і подивився у мертве, місячно-бліде обличчя Майка Раєрсона.

На якусь мить запала цілковита тиша, а потім вони всі разом видихнули… це було так, немов легенький вітерець прогулявся кімнатою.

— Що маємо тепер робити? — запитав Джиммі.

— Найперше, їхати додому до Марка, — сказав Бен. Тон у нього був пригніченим від розчарування. — Ми знаємо, де він. Ми досі навіть не маємо жодного готового кілка.

Вони абияк поскладали розколоті планки назад.

— Краще дайте мені подивитися ваші руки, — сказав Джиммі. — Вони кровоточать.

— Пізніше, — сказав Бен. — Поїхали.

Вони пішли назад кругом будівлі, всі мовчазні, раді знову опинитися на свіжому повітрі, і Джиммі повів «б’юїк» по Джойнтер-авеню до житлової частини міста, відразу поза мізерним діловим кварталом. Мабуть, до будинку Марка вони прибули раніше, ніж кожному з них хотілося б.

Старий седан отця Каллагена стояв на круговому заїзді Петрі позаду поміркованого субкомпакта «пінто» Маркового батька[287]. Побачивши його, Марк із сипінням втягнув повітря і відвернувся. Обличчя в нього стало як біль білим.

— Я не зможу туди зайти, — пробурмотів він. — Вибачте. Я почекаю в машині.

— Нема за що вибачатися, Марку, — сказав Джиммі.

Він припаркувався, вимкнув двигун і вийшов. Бен якусь хвилину вагався, а потім поклав руку на плече Марку.

— З тобою все буде гаразд?

— Звісно.

Але вигляд у нього був аж ніяк не гаразд. Підборіддя дрижало й очі здавались порожніми. Раптом він обернувся до Бена, і порожнеча пропала з його очей, вони були напов­нені просто болем, що спливав зі сльозами.

— Накрийте їх, зробіть це, добре? Якщо вони мертві, накрийте їх.

— Звичайно, так, — відповів Бен.

— Краще вже так, — промовив Марк. — Мій батько… з нього б вийшов дуже успішний вампір. Можливо, не слабший за Барлоу, з часом. Він… він був вправним у всьому, за що брався. Можливо, занадто вправним.

— Спробуй не думати надто багато, — сказав Бен, зненавидівши калічне звучання цих слів, уже коли вони вилітали з його рота.

Марк подивився на нього і слабенько всміхнувся:

— Дровітня на задньому подвір’ї, — сказав Марк. — У вас може вийти швидше, якщо скористаєтеся токарним верстатом мого батька в підвалі.

— Гаразд,— сказав Бен. — Дай собі попуск, Марку. Попустися, якщо зможеш.

Але хлопчик уже дивився в інший бік, витираючи сльози рукою.

Бен і Джиммі піднялися сходами заднього ґанку і зайшли в дім.

  35

— Каллагена тут нема, — глухо промовив Джиммі. Вони вже обійшли весь дім.

Бен примусив себе це сказати:

— Мабуть, його захопив Барлоу.

Він подивився на поламаний хрест у себе в руці. Цей хрест учора висів на шиї в Каллагена. Це був єдиний його слід, який вони тут знайшли. Він лежав поруч із тілами Петрі, які дійсно були мертвісінькі. Їхні голови було зударено разом з такою силою, що черепи буквально розтрощилися. Бен згадав ту неприродну силу, яку виявила місіс Ґлік, і відчув млість.

— Ходімо, — покликав він Джиммі. — Ми мусимо їх накрити. Я обіцяв.

  36

Вони зняли з дивана у вітальні протипиловий чохол і накрили тіла. Бен намагався не дивитися, намагався не думати про те, що вони роблять, але це було неможливо. Коли справу було зроблено, одна рука — доглянуті, лаковані нігті промовляли, що вона належала Джун Петрі — визирала з-під поцяткованого життєрадісними узорами покривала, і Бен носком черевика заштовхнув її під нього, скривившись від зусилля утримати під контролем свій шлунок. Контури тіл під покривалом були незаперечними й очевидними, вони змусили його згадати репортажні фотографії з В’єтнаму — поля смертельних боїв і солдати несуть свій жахливий вантаж у чорних гумових мішках, які так абсурдно схожі на мішки для гольфового причандалля.

Вони спустилися до підвалу, кожний з оберемком жовтих осикових дровин.

Підвал був володінням Генрі Петрі і віддзеркалював його особистість ідеально: три високоефективних світильники висіли в ряд над робочою зоною, кожний прикритий широким металевим рефлектором, що дозволяло світлу з потужною яскравістю падати на стругальний верстат, машинну ножівку, пиляльну раму, токарний верстат, електричну шліфувальну машину. Бен побачив, що Генрі будував пташиний готель, мабуть, щоби встановити його на задньому подвір’ї наступної весни: креслення проєкту, за яким він працював, було акуратно розкладене, і кожен його кут утримувало машинної обробки металеве прес-пап’є. Він робив добротну, хоча й неоригінальну роботу, і тепер її ніколи не буде закінчено. Підлога була акуратно підметена, але приємно ностальгійний запах тирси висів у повітрі.

— Ніякого пуття з цього не буде, — сказав Джиммі.

— Я знаю, — сказав Бен.

— Дрова, — пирхнув Джиммі і дозволив оберемку випасти в себе з рук з дерев’яним гуркотом. Трифутові поліна безладно розкотилися по підлозі,