Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

І ось тепер сидимо вдвох. «І що ви на це скажете?» — «А що, фройляйн, хіба варто було вам так кричати того разу?» — «Та я просто злякалася». — «Мене злякалися?» — «Та з часом звикаєш до будь-якої людини». — «Дуже люб'язно з вашого боку». Ач як вона бісики очима пускає, чортеня таке, гарна, яка мила сучка, б’юся об заклад, ти ще сьогодні моєю будеш; не так швидко, хлопче, я хочу, щоб ти трохи посмикався, а потім розкажеш мені, все, що задумав. А як той баньки витріщає. Ніби селери об'ївся.

І ось уже піаніст відспівав, фортепіано стомилося, також хоче поспати, а Райнгольд і Міца піднялися на пагорб, їм ще кортить трохи лісом прогулятися. Балакають собі про те, про се, йдуть попід руку, а він незлецький хлопець. А коли о шостій вони повернулися до кнайпи в міському саду, там на них чекає уже Карл, він машиною повернувся з Берліна. Не додому ж повертатися в такий чудовий вечір, сьогодні місяць уповні, то, може, сходимо до лісу, там має бути чудово, ну що, згода? І ось о восьмій вони утрьох ідуть гуляти до лісу, але Карл ще має заскочити до готелю, щоб замовить кімнати й перевірити, що там з машиною. Давай пізніше зустрінемось у міському саду.

У лісі багато дерев, багато пар ходять попід руку, тут є й досить глухі стежки. Замріяно йдуть вони поряд. Міца все поривається щось запитати, але не знає, що саме, так гарно йти з кимось попід руку, спитаю його іншим разом, сьогодні такий гарний вечір! О Боже, що подумав би про мене Франц, тут так гарно, але треба швидше вертатися. Райнгольд тримає її попід руку, він іде ліворуч, адже має обидві руки, а у Франца тільки ліва, тож він і йде завжди з правого боку, незвично так іти, така міцна, сильна рука, оце чоловік! Вони йдуть поміж дерев, земля м'яка, у Франца гарний смак, відіб'ю її в нього, поживу з нею місяць, а він хай як хоче. Почне комизитися, то за першої ж нагоди так одержить по довбешці, що більш не підведеться. А дівка таки гарна, славна дівка, ще й вірна йому!

Йдуть собі та балакають про се, про те. Вже й стемніло. Краще балакати, ніж іти мовчки; Міца зітхає, небезпечно йти мовчки, відчуваючи близькість іншого. Вона весь час позирає навсібіч, намагаючись запам'ятати дорогу. Ніяк не пригадаю, чого мені від нього треба; зрештою, що ж мені було потрібно від нього? Вони майже весь час ходять колами. Але ось Міца непомітно повернула в бік шосе. Розплющ очі, приїхали.

На годиннику восьма. Райнгольд дістав кишенькового ліхтарика, прямують до готелю, ліс залишився позаду, а пташечки, пташечки, як же гарно вони цвірінькали, як гарно! У нього ясні очі. Йде собі мирно поряд з нею. Бляхар самотньо чекає їх на терасі.

«Ну що, замовив кімнати?» Райнгольд роззирається, де це Міца? Її немає. «А де наша пані?» — «Пішла до себе». Стукає до неї. «Пані просила передати, що вже лягла».

У ньому аж затремтіло щось. Як же було гарно! Темний ліс, пташечки… Чого мені, власне, треба від неї? Яка ж у Франца славна подружка; хочу її собі. Райнгольд сидить на терасі разом із Карлом; курять товсті сигари. Посміхаються один до одного: «Що ми, власне, тут робимо? З таким самим успіхом можна й дома поспати». Райнгольд досі ще дихав глибоко й повільно, раз по раз пихкав своєю сигарою, темний ліс, ми ходимо колами, вона веде мене назад. «Як хочеш, Карле, я на ніч тут залишуся».

Потім крокують обоє до узлісся, сіли собі й дивляться на машини, що шугають попри них. У цьому лісі стільки дерев, земля така м'яка, стільки людей гуляють тут, взявшись за руки, який я все-таки скурвий син!

Субота, 1 вересня

То була середа, 29 серпня 1928 року.

А через три дні все повторилося. Бляхар під'їхав на машині; та й до Міци, а Міца одразу погодилася, коли він запитав її, чи не хоче знову поїхати до Фраєнвальде, Райнгольд також буде з ними. Цього разу я не піддамся, думає вона, сідаючи до авта, не піду з ним до лісу. А погодилася вона так швидко, бо Франц увесь вчорашній день був такий похмурий і не каже, в чому річ, а я мушу дізнатися, мушу вивідати, в чому річ. Вона ж дає йому гроші, він має все, йому нічого не бракує, то що ж його так гризе?

Райнгольд сидить у машині поряд з нею, зразу обійняв за стан. Усе вже вирішено: сьогодні ти назавжди покидаєш свого любого Франца, сьогодні ти лишишся в мене і зоставатимешся так довго, як я того захочу. Ти в мене п'ятисота чи тисячна, й дотепер усе йшло добре і без проблем, то й цього разу обійдеться без проблем. Вона собі сидить і не знає, що буде далі, а я знаю, і це добре.

Машину вони залишили у Фраєнвальде перед готелем, Карл Маттер іде з Міцою погуляти по Фраєнвальде, сьогодні субота, 1 вересня, четверта по обіді. Райнгольд залишився в готелі, щоб з годинку поспати. Після шостої Райнгольд виповз зі своєї кімнати, поколупався в машині, потім перехилив чарчину й пішов.

У лісі Міца така весела! Карл такий милий, і стільки їй всього понарозказував, він мав патент, а фірма, в якій він працював, привласнила той патент, ось так там дурять працівників, вони мали б зразу про це письмово повідомляти, а фірма заробила на цьому мільйони, а в Пумса він так, між іншим, підробляє, зараз Карл конструює нову модель своєї машини, тож попередня буде застарілою, і фірма з того патенту більше нічого не матиме. Така штука коштує купу грошей, він не може Міці сказати, це великий секрет, адже якщо ця модель йому вдасться, то все на світі зміниться — трамваї, пожежні машини, сміттєвози — буквально все, його винахід скрізь стане у пригоді, будь-де. Потім вони почали згадувати свою поїздку на автівці після тієї танцювальної вечірки, коли Міца була в масці, коли обабіч дороги миготіли дуби… Дарую тобі 128 днів, і кожен з ранком, полуднем і вечором.

«Агов, агов!» — гукає Райнгольд