Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Вечеря згоріла.

— Та все окей.

— Вечеря згоріла?

— Усе окей.

Обручка, обручка, довбана обручка, — як безплатна іграшка в пачці «Крекера Джека»[310].

— Манюня, ти ж знаєш, як я до тебе добре ставлюся.

— Як звати твою білу дружину?

— Га?

— Білу дружину — жінку, яку ти зраджуєш, завівши трах-трах на стороні.

— Вона не біла.

— Мені треба сигарету.

— Ти ж не куриш.

— Я хочу сигарету.

— Манюня...

— Повторюю: мені тре’ сигарету, то дай мені, бомбоклат, сигарету!

— Окей, окей, маню...

— Не смій мене так більше називати. Ніколи не зви мене цим довбаним ім’ям.

— Вибач, ось твоя сиг...

— Мені її об дупу підкурити, чи як?

— Ось запальничка. Вона, між іншим, належала моєму батькові.

— Я схожа на ту, що краде довбані запальнички?

— Кім, мені так прикро.

— Усім прикро. Усім так прикро. Знаєш що? Я втомилася від того, що всім прикро. Краще б тобі не було прикро. Краще б ти сказав, що тобі — не прикро, а я — ідіотка. І що ми гралися в ляльковий будиночок, бо це мило, а тепер тобі час повертатися до своєї білої американської дружини.

— Вона не біла.

— Мені треба прилягти.

— Звісно, мала, звісно, не поспішай, не поспішай...

— Перестань зі мною говорити, як довбаний лікар. Бідний Чак, він не думав, що все отак закінчиться, еге ж? Скільки разів ти репетирував цю промову? Двічі? Тричі? Дорогою сюди? Я заслуговую принаймні чотирьох репетицій.

— Кім...

— Перестань мене так називати. Краще потиснути одне одному руки і сказати: «Приємно було мати з тобою справу».

— Послухай, немає такого...

— Чи тобі зручніше виписати чек і залишити його на тумбочці?

— Я ні разу не назвав тебе повією.

— Звісно, ти ж так добре до мене ставився. Говниста, бомбоклат, брехня білого мена.

— Річ не в білому і не в чорному, бо моя дружина...

— ...тебе так полюбила. Ми тебе обидві так полюбили, наш любий, так полюбили...

— Вона чорніша за тебе.

— Отже, це було змагання чорних пизд?

— Кім...

— Замовкни! Не треба мені, на хер, тут пиздіти, що, як і чому.

— Що?! Я тебе не розумію.

— Просто вивези мене з країни.

— Що?

— Вивези мене з країни.

— Що ти таке кажеш?

— Вивези мене з країни. І залиш на найближчій автобусній зупинці.

— Кім, твої слова позбавлені сенсу.

— Мені треба виїхати. Мені треба, на хер, виїхати. Я так готова виїхати. Будь ласка, Чаку, я все за це зроблю. Я дуже-дуже готова виїхати. Я так готова виїхати, я так готова виїхати...

— Виїхати куди? Я не розумію, про що ти, Кім. І відпусти мою сорочку, якого чорта? Що на тебе найшло? Кім, Кім, відпусти... Кім... Та відпустись же... Чортове довбойобство!

— О-о-о-ой...

— Вибач. Вибач. Я... бачиш, що ти мене змусила зробити. Кім, це твоя...

— Замовкни, будь ласка.

— Але в тебе може піти кров. Дозволь я...

— Не смій до мене, хай тобі, торкатися. Дай мені ту кляту газету.

— Ти ж ніколи не читаєш «Стар» і ненавидиш новини.

— Досить говорити так, ніби знаєш мене. Ти мене не знаєш, чуєш? Ти мене не знаєш. Мені хочеться блювати. З тебе нікудишній бойфренд, нікудишній татусик і трахаль ти лайняний. Від усього цього мені хочеться блювати на твою йобану підлогу. Нах’ ті акі. Дай мені ту газету, або... або... або... я закричу.

— Мала...

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, замовкни. Просто замовкни. А я піду шукати свою голову.

Я беру його газету, йду в спальню і грюкаю дверима. Обручка на пальці. Наче я її ніколи не бачила. Бачила, і не раз. Хоча ні, не бачила. Не хотіла бачити. Йобаний сучий син.

«Ти йобаний сучий син!»

Заспокойся, Кім Кларк. Заспокойся. Ти навіть не змогла вигукнути це вголос, бо в тебе немає на те жодної причини. Згадай, навіщо Бог привів тебе в цей будинок. Згадай, навіщо Бог привів тебе в цю кімнату, виходь з неї — і люби його волосся. Скажи йому, що ти не напрошуєшся бути його дружиною, а можеш бути тим, ким він захоче. Він хоче тримати дистанцію? Ти ямайська жінка і знаєш, як тримати дистанцію. Піди до нього і скажи: «Так, милий, я розумію. У тебе тут один світ, а там — інший, і ці два світи не можуть перетинатися, це зрозуміло. Але поглянь на нас, поглянь на нас — ми ж робимо так, що обидва світи існують, а ми навіть не живемо в такій величезній країні, як твоя. Містер Біґ[311] має дружину, що живе у високих хоромах, і жінку — завсідницю клубів. Дружина ніколи не спуститься, а жінка ніколи не підніметься, тому чоловік зберігає рівновагу. Я можу тобі це показати. Імені не треба прилітати на літаку „Алкорпу“. І не треба жити в Арканзасі. І нам не треба вити там спільне гніздечко... Ми не повинні...». Замовкни вже, жінко, про те, що ти можеш пристосуватися. Це не робить тебе жінкою, це робить тебе бактерією. Чоловік тебе зневажатиме. Ніби ти не хотіла збудувати ляльковий будиночок у Арканзасі. Ти просто шукаєш шлях. Тобі треба у світ. І тобі потрібен був «транспорт», на якому можна перетнути кордон, — і тепер у цьому домі це відомо всім. Іди до нього й люби його волосся. Ти вже маєш паспорт і візу. Але з ним я б мала... що? Дівонько, тобі треба забиратися з цього кип’ячого чайника, поки ще є час. Гадаєш, ти в безпеці, але зазирни під сукню — і побачиш кола, як на мішені, які звужуються до «яблучка». Гадаєш, у тебе немає такої мішені й на лобі? Гадаєш, тебе вже не шукають?.. Якби ж то... Отже, я вийду й любитиму його волосся. Цієї ночі я повинна була любити його волосся. Але ти зіпсувала акі. Ти знаєш, як він їх обожнює, а сама взяла й зіпсувала. Може, варто сходити на танці? Сказати йому, що це востаннє перед його від’їздом. Нашим від’їздом. Ти планувала