Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Ліза, як і більшість ДВБ (дітей віруючих батьків), з самого свого народження була занурена в церковне життя. Вона виросла в церкві. Вона пройшла всі рівні посвяти, особистісного росту і молодіжних груп. Але, насправді, лише грала роль.

Спочатку вона намагалася себе переконувати, що так правильно, іноді їй це вдавалось — на певний час… Але потім приходило розуміння, що вона лише намагається відповідати бажанням і очікуванням інших людей: батьків, однолітків, пасторів.

Вона розчарувалася, тому що не знаходила в християнстві переконливих відповідей на “важкі” питання, такі як питання, пов'язані з наукою, стражданнями, сексом і безліччю інших найважливіших тем, котрі її хвилювали.

Її сумніви були в різних сферах: інтелектуальній, духовній, практичній. Вона усвідомила для себе, що, фактично, християнство не пропонує істину тим, хто її шукає, що відповіді — необґрунтовані, нереальні або просто неправильні. Красива легенда про сина теслі, який, насправді, не був тому сином, і його друзів-рибалок, на Лізу не мала жодного впливу. А коли вона прочитала ще купу подібних історій з різними варіаціями в інших існуючих і минулих релігіях — мана спала з очей.

ЇЇ більше не влаштовували відповіді, які вона отримувала в церкві. Тому Ліза точно знала, що як тільки досягне свого повноліття — продовжить пошук сенсу в іншому місці. І це точно буде не церква. Вона не вважала християнство єдиною вірною релігією, а саму релігію сприймала, як інструмент впливу на маси. Як і її старший брат…

Хвилювання свого батька стосовно Артура й Злати вона не розуміла. Навпаки, бачила в появі Злати подарунок долі для свого брата.

Мама дуже просила Лізу вмовити Артура відвезти апаратуру і повозити батька там, по місцю, щоб владнати справи. Як слухняна донька, вона взяла телефон і набрала його номер, хоча й не бажала робити таку “підставу”.

Слухаючи гудки виклику, вона подумала, що, можливо, буде й добре забрати брата з міста на декілька днів, бо по своїх каналах вона дізналась, що до матері приїхала Іннеса.

Мама її шкільної подруги працювала в салоні краси, котрий відвідувала братова колишня. І на цьому тижні вона записалася на чистку обличчя і стрижку. Приїхала до “улюбленого майстра”, а насправді — приїхала, бо тут всі послуги дешевше, ніж там, де вона жила зараз. Наче в Іспанії, але це не точно...

Навряд чи Артур повернеться до жінки, котра заявила, що Ліза йому не справжня сестра, а лише приблуда по батьку, рідня наполовину, і її життя — не варте тих коштів, що він хоче витратити на операцію… Тоді ці слова стали основною причиною їхнього остаточного розриву. Але Ліза не хотіла, щоб брат навіть зустрів цю особу десь випадково в місті. Бо лише на перший погляд, Київ — столиця, насправді ж — велике село: куди не сунься — всюди знайомі.

Коли він подзвонив у день від’їзду і подякував Лізі за те, що вона його вмовила — дівчина здивувалась, а новина, що тут він зустрів Злату — взагалі шокувала. Вона була вражена, а розкрутивши весь ланцюг подій, була просто приголомшена, наскільки всі події були не випадкові. Якби брат не оплатив термінову операцію, то Ліза померла б, і ніхто б не вмовив його на цю поїздку, а отже, брат не зустрів би ту СВОЮ особливу дівчину. Як би склалося його життя в майбутньому — намагалася не думати. Він би себе знищив рано чи пізно.

Якою б не була та загадкова Злата — Ліза вже її любила. Бо навіть його голос в телефоні звучав по-іншому, в ньому чулося життя.

Вперше вона побачила Злату, коли в день піжамної вечірки, яку несподівано дозволив батько, вони заїхали по дорозі з Житомира, де з сестрою дівчини трапилась біда.

Худенька дівчина, невисока, Артуру лише по плече. Абсолютно неяскрава зовнішність і звичайна фігура… хоча ні, дещо особливе в ній було — надзвичайний синій колір очей. Очі — неймовірні. ЇЇ руки, шия і ліва сторона обличчя — покриті шрамами, поглянувши на які, Ліза оторопіла… Це що ж ця дівчина пережила, який жахливий біль, що це лишило такі сліди на її тілі?

Злата стояла біля брата, ніяковіючи й намагаючись сховатись, рука брата лежала на її талії, і такого щасливого виразу на його обличчі Ліза не бачила ніколи. Вона пішла за ними на кухню, хотіла роздивитися краще дівчину брата перед від'їздом, а почула про те, що їдуть вони завтра… Батько почав нервувати, що немає місця для ночівлі. Вирішила висловитися.

— У Артура вдома є ціла кімната з купою спальних місць. Не бачу проблеми, — сказала вона тоді.

— Лізо… — батько суворо озирнувся на неї, — іди до гостей, ми самі поговоримо про все, без твоєї допомоги.

Промовчати не змогла. Висловилася.

— Тату, я, звичайно, піду, але ж ти не почнеш зараз обдзвонювати всіх своїх друзів і знайомих, шукаючи місця для ночівлі двом дівчатам? Вже майже дев’ята вечора. Досить пізно. А в Артура є ціла вільна кімната зі зручним диваном і розкладними кріслами. Коли ми з сестрами там ночували, а ви приймали тут гостей, то нам дуже сподобалося. І я не бачу в цьому проблему.

— Ти не бачиш, доню, а я бачу.

О, так ,тату… Ти бачиш. Ти в усьому бачити проблему. Те не одягай, туди не ходи, з тими не спілкуйся… Невже не видно, що для Артура ця дівчина особлива? — Подумала вона тоді, а сказала інше.

— То, може, це твоя проблема? — Ліза тоді підняла брови і, задерши голову, пішла в залу до гостей.