Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Десь там ходили її батьки. 

Камердинер привів їх до головного входу – він ще стояв зачинений, а двійко слуг тільки й чекали нагоди відчинити перед ними масивні двері, а потім нарешті піти по своїх справах. Всередині вже було людно. 

Вони, як троє головних гостей свята, мали з’явитися останніми. Йовілі це не надто подобалося: зазвичай вона заходила через чорний вхід і непоміченою, а зараз усі погляди перетнуться на ній, і потім її буде набагато простіше вичепити в натовпі. 

Камердинер тихенько відійшов вбік. Двері прочинилися із дивним скрипом, якого Йовіла зовсім не очікувала почути. Він і відволік її від натовпу, що очікував за дверима. Швидким професійним оком Йовіла виловила серед людей кілька легких іскор, що видавали записувачі. Але лиця були напівзнайомі – це не були репортери з “Панни в рожевому”. Можливо, “Час магії”, чи навіть “Вісник Сентри”... Ця подія вже не була інтересом тільки світської колонки жіночого журналу. Цього вечора принц мав певною мірою вирішити подальшу долю королівства. 

Сліпо вдивляючись у однакові лиця людей у залі, Йовіла відсторонено зрозуміла, що про неї, певно, писали в газетах. Чи дізнався хтось, що вона насправді журналістка? Якщо так – тоді це мали рознести по всіх виданнях – зрештою, вона тепер була фіналісткою відбору наречених. Що ж, хоча би рейтинги журналу підняла. 

Сари чи Кіра Йовіла виловити поглядом не змогла. Вона взагалі не була впевнена, що хоч когось із них сюди пустили. Сарі за її блукання палацом могли би й вгазалі пожиттєву заборону на вхід виписати. 

А ось кого Йовілі вдалося запримітити, хоч і з великим незадоволенням – так це своїх батьків. Як би вона не сподівалася, що образ баронського подружжя за ці роки вивітрився з її пам’яті безслідно, цього не трапилося. Все ж що вона, що Яр були надто на них схожі. 

Матір не дивилася на неї; в принципі, як і майже завжди. Вона говорила з якоюсь дворянкою, тримала келих із шампанським і голосно сміялася. Йовілі здавалося, що вона чує цей сміх у самому мозку, хоча насправді це, звісно ж, було неправдою – вона стояла надто далеко. 

Батько натомість не зводив з неї погляду, і погляд цей Йовілі подобався ще менше, ніж байдужість баронеси. 

 – Леді Аніт Канська, герцогиня Канська; леді Акулина Сар, віконтеса Алійська, та леді Йовіла Фон Літтен, баронеса Квісету! – служник на дверях оголосив їхні імена, і якщо ще була в залі хоч одна людина, яка їх до того не помітила, тепер вона також дивилася на них. 

Акулина першою пішла вперед; Аніт не відставала, а у Йовіли вже і вибору не було, окрім як поспішити за обома іншими нареченими. Натовп наче і сходився, щоб подивитися на них зблизька, але не обступав, і перед ними трьома утворювався коридор з пустоти і відчуженості. Йовіла потрохи озиралася, намагаючись виловити Вітана серед усіх цих людей, але його ніде не було видно. Можливо, ще не прийшов?

Вони все йшли і йшли, і Йовіла не могла зрозуміти, куди, аж поки вони не зупинилися перед троном. Ситуація була фактично такою ж, як і на першому балу: принц сидів на своєму троні, ліниво помахуючи ногою, і ними трьома абсолютно не цікавився. 

Наречені опустилися в реверансі; Йовіла повторила за ними. Попри загально низькі очікування щодо етикету у принца, той таки встав та поклонився їм трьом – чітким, добре натренованим поклоном. Отже, Ерік міг бути галантним, коли того хотів. Ось тільки більшість часу, він, очевидно, вважав практику ввічливості надто обтяжливою. 

 – Вітаю, – знудженим голосом сказав він. – Дозвольте запросити вас на танець, леді…

Принц швиденько перевів погляди з Акулини та Йовілу та Аніт, як наче намагався швиденько визначити, з ким ж він хоче танцювати (Йовіла була переконана, що слово “наче” можна було сміливо викреслити). 

 – Фон Літтен. 

Йовіла не очікувала почути свого імені, і спершу ніяк не зреагувала – як наче у залі була інша леді фон Літтен, яка мала станцювати із принцом. Вона і справді там була, і навіть, Йовіла була переконана, зовсім не відмовилася би від такої честі, але Ерік говорив до неї. 

Вона злегка підняла брови і спідниці, схиляючись у ще одному, тепер глибшому, реверансі. Принц подав їй руку і повів у середину зали. Ось тепер люди і правда розступалися перед ними: ідеально рівне і досить велике для танцю коло утворилося із неймовірною швидкістю. 

Музиканти заграли нову, повільну мелодію, і Йовіла тільки зраділа, що це не був якийсь модний сучасний танець, якого вона не знала. Все ж осоромитися ось так прилюдно було би неприємно навіть їй. 

Принц взяв її за талію і ліву долоню і притиснув до себе, можливо, зовсім трохи ближче, ніж потрібно було для танцю, і Йовіла подумки скривилася. Вона мала цього очікувати. 

 – Ну що, Йовіло? – запитав він ледь не їй у вухо. – Готова стати моєю дружиною?

Йовіла глитнула. Вона не була готова і вона боялася, але з Еріком потрібно було поводитися, як з малими, але все ж хижими звірями: не показувати свого страху. 

 – Не думаю, що ви справді цього хочете, ваша високосте. Подумайте про усі способи, якими я зможу діяти на вас у статусі королеви. Ви справді цього не хочете. 

Йовіла щонайменше наполовину блефувала. Вона прекрасно знала, що становище її було недостатньо хорошим, щоб по-справжньому зіпсувати Еріку життя, але вона би не зупинилася, поки не досягла результату. Чого-чого, а наполегливості Йовілі займати не доводилося.