Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Ви самі змусили мене до цього, — докірливо сказав Сегура.

— У вас методи більш людяні, ніж у Картера чи доктора Брауна. До речі, що ви збираєтеся робити з Брауном?

— Він вважає за потрібне повернутися до Швейцарії, щоб уладнати якісь справи з фірмою точних інструментів.

— А насправді куди їде?

— Не знаю. Можливо, в Бонн чи Вашінгтон. А може, ще кудись. Мені це невідомо. У всякому разі, вони, мабуть, задоволені вашими кресленнями.

— Моїми кресленнями?

— Так, кресленнями військових об’єктів у горах Орієнте. А доктор Браун відзначився й тим, що провалив небезпечного агента.

— Цебто мене?

Еге ж. Без вас двох на Кубі стане трохи спокійніше, а от з Міллі мені дуже шкода розлучатися.

— Міллі нізащо не вийшла б за вас, Сегуро. Їй не до вподоби портсигари з людської шкіри.

— А ви знаєте, чия то шкіра?

— Ні, не знаю.

— Одного поліцейського, що закатував мого батька... Батько був бідняк і належав до тих, кого можна катувати.

Підійшла Міллі з оберемком журналів. Було вже чверть на четверту, і небо над злітною доріжкою трохи посвітлішало — займався сірий світанок. Пілоти рушили до літака, за ними йшла стюардеса. Уормолд одразу впізнав їх: то вони кілька тижнів тому сиділи за столиком Беатріси в «Тропікані». По радіо оголосили про відліт лайнера номер 396 на Монреаль і Амстердам.

— Візьміть на згадку,— мовив Сегура.

Він подав їм два маленьких пакуночки. Вони розгорнули їх, коли літак робив останнє коло над Гаваною. Ланцюжок вогнів на набережній зник за обрієм; минуле лишилося позаду, за сизим серпанком моря. В пакунку, призначеному для Уормолда, була малесенька пляшечка віскі «Генерал Грант» і куля, випущена з поліційного пістолета. У Міллі — маленька срібна підківка з її монограмою.

— А навіщо куля? — спитала Міллі.

— Це жарт, причому не дуже дотепний. І все-таки він був непогана людина,— сказав Уормолд.

— Але зовсім не годився в чоловіки,— озвалася доросла Міллі.

Епілог в Лондоні

1

Коли Уормолд назвав своє ім’я, на нього подивилися з неприхованою цікавістю. Опинившись у ліфті, він здивувався, що його везуть не вгору, а вниз. І от він сидить у підземному коридорі й не спускає очей з червоної лампочки над дверима: його попередили, що зайти можна лише тоді, коли спалахне зелене світло. Якісь люди, не звертаючи уваги на лампочку, входили й виходили з дверей — хто з паперами в руках, хто з портфелем під пахвою; один був в уніформі полковника. На Уормолда ніхто не дивився, його присутність неначе бентежила всіх. Від нього одвертались, як від бридкого каліки. Та причина була, звичайно, не в його нозі.

У коридорі з боку ліфта з’явився Готорн. Весь він був якийсь зім’ятий, неначе спав не роздягаючись,— мабуть, прилетів нічним літаком з Ямайки. Він теж обминув би Уормолда, але той гукнув:

— Хелло, Г’оторне!

— А, це ви, Уормолде.

— Беатріса добре долетіла?

— Ну, натурально.

— А де вона, Г’оторне?

— І гадки не маю.

— Що тут діється? Схоже на трибунал.

— А це і є трибунал,— холодно кинув Готорн і зайшов у кабінет з лампочкою над дверима.

Годинник показував 11.25. Уормолда викликали на одинадцяту.

Він думав, чи зможуть вони що-небудь йому заподіяти, крім того, що звільнять,— а це вони вже, мабуть, і так зробили. Очевидно, зараз там вирішують його долю. Навряд чи до нього зможуть застосувати закон про розголошення військових таємниць. Він же вигадував таємниці, а не розголошував їх. Звичайно, вони можуть перешкодити йому влаштуватися десь за кордоном, а знайти роботу в Англії у його віці буде нелегко. Зате він не поверне їм грошей. Ті гроші — для Міллі. Хіба ж він не відробив їх, ставши мішенню для Картера — для його отрути і кулі?

За двадцять п’ять хвилин до одинадцятої полковник вийшов з кабінету і попростував до ліфта; він був видимо розлючений. «Оце мій суддя-вішатель»,— подумав Уормолд. Потім у дверях з’явився якийсь чоловік у грубошерстому піджаку, з запалими блакитними очима. Не треба було й уніформи, щоб впізнати в ньому моряка. Він ненароком зирнув на Уормолда й одразу відвів очі, як людина з незаплямованим сумлінням. «Зачекайте, полковнику!» — гукнув він і перевальцем подався по коридору, наче по палубі в негоду. За ним вийшов Готорн, розмовляючи з якимось зовсім зеленим юнаком, і раптом Уормолдові перехопило дух: над дверима горіла зелена лампочка, а поруч нього стояла Беатріса.

— Вас кличуть туди.

— А який присуд?

— Зараз ніколи розмовляти. Де ви зупинилися?

Він назвав свій готель.

— Я прийду о шостій. Якщо зможу...

— Мене розстріляють на світанку?

— Не бійтеся. Ну, заходьте. Він не любить чекати.

— А що буде з вами?

— Джакарта,— сказала Беатріса.

— Що це таке?

— Край світу. Ще далі, ніж Басра. Ідіть же нарешті.

У кабінеті за столом сидів чоловік з чорним моноклем.

— Сідайте, Уормолде,— сказав він.

— Та, мабуть, краще я постою.

— Це якась цитата, правда ж?

— Цитата?

— Я певен, що колись чув ці слова в аматорській виставі. Звичайно, дуже давно.

Уормолд сів.

— Ви не маєте права посилати її в Джакарту, — заявив він.

— Кого «її»?

— Беатрісу.

— А хто це така? А, ваша секретарка!.. Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення. Зверніться до міс Дженкінсон. Хвалити бога, секретаріатом орудує вона, а не я.

— Беатріса ні в чому не винна.

— Не винна? Слухайте, Уормолде. Ми ухвалили ліквідувати вашу явку, і тепер постає питання: що робити з вами?

«Ну, починається!» — подумав Уормолд. Судячи з виразу обличчя отого полковника, що був одним із суддів, йому будуть непереливки. Шеф вийняв монокль, і Уормолд з подивом побачив його блакитне, як у немовляти,