Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Сідайте, Уормолде. Курите?

— Ні, сер, дякую.

— Візьміть оцей стілець, вія зручніший... Ну що ж, будемо говорити одверто, Уормолде. Вам загрожують неприємності.

— Еге ж.

— Я, звичайно, нічого не знаю про те, що ви тут робите.

— Продаю пилососи, сер.

Посол глянув на нього з неприхованою огидою.

— Пилососи? Мова зовсім не про те. — Він одвів очі й подивився на перську люльку, потім на грецьку ікону і, нарешті, на ліберійську маску. То були для нього сторінки життя, що нагадували тільки про щасливі дні. — Вчора до мене приходив капітан Сегура. Завважте: мені невідомо, звідки поліція добула таку інформацію, це зовсім не моя справа, але він повідомив, що ви надсилали в Лондон фальшиві дані з метою дезінформації. Я не знаю, кому ви їх надсилали, — це теж не моя справа. Сегура твердить, що ви отримували гроші, посилаючись на джерела інформації, яких насправді не існувало. Я вважав своїм обов’язком негайно повідомити про це Форін офіс. Очевидно, ви одержите наказ повернутися додому і дати звіт. Кому — мені невідомо, це мене анітрохи не обходить... — Він замовк.

— Я вас слухаю, сер,— сказав Уормолд.

— Із слів капітана Сегури я зрозумів, що ви завдаєте тут чимало клопоту. Якщо ви відмовитесь повернутися в Англію, місцеві власті серйозно візьмуться до вас, і я за даних обставин нічим не зможу вам допомогти. Абсолютно нічим. Капітан Сегура навіть підозрює, що ви підробили якийсь документ і нібито заявили, що взяли його у нього. Все це досить прикро для мене, Уормолде. Я навіть висловити не можу, як це прикро. Законними джерелами інформації за кордоном є посольства. Для цього існують аташе. А ваша таємна розвідка завдає послам самих прикростей.

— Ваша правда, сер.

— Не знаю, чи вам відомо — ми приховали це від преси, — позавчора вночі тут убито одного англійця. Капітан Сегура натякав, ніби той мав якісь стосунки з вами.

— Я бачив його тільки раз: на бенкеті, сер.

— Вам слід повернутися в Англію, Уормолде, причому першим же літаком, — що скоріше, то краще для мене,— і обміркувати все з вашими... тими... як їх там...

— Так, сер.

З

Літак Гавана — Амстердам через Монреаль мав вилетіти о пів на четверту ранку. Уормолд обрав цей маршрут, щоб не летіти через Кінгстон, де на нього могла чекати зустріч з Готорном. Пославши останню радіограму, він згорнув справи. Руді з своєю валізою вирушив на Ямайку. Шифри спалили з допомогою целулоїдних прокладок. Беатріса їхала разом з Руді. Лопеса залишили стерегти пилососи. Своє власне майно Уормолд спакував у скриню, щоб відіслати пароплавом. Коняку продали капітанові Сегурі.

Беатріса допомагала йому лаштуватися. Останньою в скриню поклала статуетку святої Серафіни.

— Міллі, певне, дуже засмучена,— мовила Беатріса.

— Вона тримається напрочуд мужньо. Каже, що в Англії бог буде так само близько, як і на Кубі.

У кімнаті лишилася купа непотрібного мотлоху, який теж вирішили спалити, хоч там і не було нічого таємного.

— Господи, скільки у вас її фотографій! І ви їх досі зберігали?

— Мені здавалося, що розірвати фото — це однаково, що вбити людину. Тепер я думаю інакше.

— А що в цій червоній коробочці?

— Колись вона подарувала мені запонки. Їх украли, а коробочку я зберігав. Не знаю чому. Правду кажучи, я навіть радий, що все це можна викинути.

— Кінець життя.

— Двох життів.

— А це що?

— Давня програмка.

— Не зовсім. «Тропікана». Можна, я візьму її собі?

— Вам ще рано збирати реліквії. Надто багато їх назбирується протягом життя. А потім через них і жити ніде.

— І все-таки я візьму її. То був чудовий вечір.

Міллі й Уормолд проводжали її до літака. Руді непомітно залишив їх і подався слідом за носильником, який потяг його величезну валізу. День був душний, і всі навколо пили «дайкірі». Після сватання капітана Сегури дуенья Міллі кудись зникла, але й дівчинка, яку Уормолд сподівався знову побачити, дівчинка, яка підпалила Томаса Ерла Паркмена-молодшого, більше не повернулася. Здавалося, Міллі одразу переросла обидві крайності своєї вдачі. От і тепер вона тактовно, зовсім як доросла, сказала:

— Піду куплю Беатрісі журналів на дорогу,— і, одійшовши до кіоска, обернулася до них спиною.

— Пробачте мені, — мовив Уормолд. — Я скажу їм, що ви нічого не знали. Цікаво, куди вас тепер закинуть?

— Та, певно, в Перську затоку. В Басру.

— А чому саме в Перську затоку?

— То в них щось на зразок чистилища. Спокутування гріхів потом і слізьми. А ваша фірма має відділення в Басрі?

— Боюся, що тепер фірма відмовиться од моїх послуг.

— Що ж ви будете робити?

— Спасибі горопасі Раулю — тепер у мене вистачить заощаджень, щоб послати Міллі на рік до Швейцарії. А потім — не знаю.

— Ви могли б відкрити кіоск сувенірів... Господи, які осоружні ці проводи! Ідіть додому, не треба чекати відльоту.

— Коли ж я вас знову побачу?

— Я постараюся не поїхати в Басру. Можливо, пощастить залишитися в друкарському бюро, з Анжелікою, Етель та міс Дженкінсон. Якщо випадатимуть дні, коли кінчатиму роботу о шостій, ми зможемо зустрічатися в ресторанчику на розі і ходити в кіно. Яке безбарвне життя, правда? Щось на зразок ЮНЕСКО чи конференції діячів культури. Тут нам з вами жилося веселіше.

— Еге ж.

— А тепер — ідіть.

Він підійшов до кіоска, де стояла Міллі.

— Їдьмо, донечко.

— А Беатріса? Я ж не віддала їй журнали.

— Вони їй не потрібні.

— Я навіть не попрощалася з нею.

— Вже пізно. Побачитесь у Лондоні. Можливо...

4

Здавалося, весь час, що лишався до від’їзду з Гавани, їм судилося згаяти в аеропортах. На цей раз відлітав голландський лайнер. Була третя година ранку, і в небі мерехтіли рожеві спалахи