Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Перед ними стояла молода дівчина. Чорне довге волосся, чорні, наче смола, очі, невеличкі ніс та губи. Вона ледь посміхнулася. І ця посмішка була такою ж гарною, як і сама дівчина. Білий сарафан до колін підкреслював тонку талію та невеликі груди. Дівчина стояла босоніж на холодній землі.

Вона була настільки милою, наскільки це можливо. Але від неї віяло злом.

Степан та Катя зіщулилися всередині, під її поглядом. Вони згадали ті відчуття та чужу присутність, яку відчували на першому поверсі будинку. Андрій же зробив кілька кроків назад, мотаючи головою, не вірячи своїм очам.

— Привіт, Андрію! — дівчина посміхнулася ширше. В тій посмішці було тепло, наче вона нарешті зустріла старого друга.

— Ні, ні, ні! — голос Андрій тремтів. — Ти — не вона! — жах був в його очах.

Тільки зараз Катя та Степан звернули увагу на свого друга. І були приголомшені тим, як сильно він боїться цю дівчину. Детектив вихопив зброю і навів на цю незнайомку.

— Звичайно, я — не вона! — підтвердила дівчина, потім перетворилася на пар і знову з’явилася перед Степаном: — І що ти мені зробиш, красунчику? — в наступну секунду вона розчинилася і з’явилася біля Андрія. — Хіба я схожа на неї? Хіба у мене таке саме обличчя, чи, може, голос?

Вона була всього за кілька сантиметрів від некроманта, який заплющив очі, бо просто не міг на неї дивитися. Проте, навіть із заплющеними очима, міг відчути її запах, хоча це було неможливо. Запах нагадав свіжість ти чистоту, яку він відчув, коли повернувся з Дзеркілля додому. Як він змив весь той бруд та погану енергетику міста. В той момент здавалося, що він щойно народився на світ. І от, знову, той запах, наче ця дівчина щойно відновилася та народилася.

Її губи були всього за кілька сантиметрів від губ Андрія. Руками вона торкалася його грудей, і він відчував ці дотики.

— Подивися на мене! Хіба я схожа на неї? — ніжно прошепотіла вона.

Ледь пересилюючи себе, він розплющив очі. Перед ним стояла все та ж сама дівчина. Його дружина — Яна. Але вже не така сама. Він наче дивився у викривлене дзеркало. Чорне довге волосся було не таким рівним, як у його дружини, у цієї незнайомки воно трохи крутилося. Чорні, наче смола, очі мали невеликі вкраплення коричневого та бурштинового кольорів. Ніс та губи також мали трохи іншу форму, ніж у його дружини. І головна різниця — це відсутність округлого животика.

— Хто ти? — ледь видавив з себе Андрій.

— Ха-ха-ха… — дзвінко розсміялася та і пішла до вченого.

Весь цей час Степан та Катя мовчки стояли і дивилися на те, що відбувається. Вони просто не знали, що можуть зробити проти цього безтілесного духа. Єдиним, хто міг щось вигадати, був некромант, який зараз ледь ворушив язиком, оповитий жахом.

— Натібріс! — втрутився Євсій, який так і чекав цього моменту.

— Будь слухняним, помовчи трохи! — дівчина провела тильною стороною пальців по щоці вченого, і той зімкнув губи, наче відчув страх чи сором, що втрутився у розмову.

Степан зауважив цей момент, зрозумівши, що серед них двох саме вона тут головна. А вчений був чимось типу ляльки, якою керує вмілий ляльковик.

 — Дозвольте мені представитися — Natus ex Tenebris, — дівчина зробила невеликий реверанс, роздивляючись своїх гостей.

— Народжена пітьмою! — все ще тихо говорив Андрій. — Натібріс!

— Браво! Ти швидко вчишся! — дівчина плескала в долоні, але звуку не було. — Не те що два з половиною роки тому у Дзеркіллі… Взагалі нічого не вмів та не знав, — поблажливо зверталася вона до Андрія.

— То ви знайомі? — не витримала Катя.

— Хто тут у нас… — Натібріс підійшла до Каті. — Одна з перших наших піддослідних… Пам’ятаю, я відчувала тебе… Стільки життєвої енергії… Така смакота… — вона облизала губи, наче у передчутті, що зараз поласує чимось смачненьким. — Твою жирну подругу я теж пам’ятаю! — вишкірила зуби Натібріс. — Вона вже майже була в моїх руках… Яка трагедія… Їй вдалося пережити удар струму… І як вона зараз почувається? — вже по-доброму запитала вона.

— Вона… вона… — Катя не могла зібрати думки докупи, страх оповив її, як і Андрія.

— Ну нічого, ти подумай ще, — підморгнула вона.

— Ти не відповіла на запитання! — впевнено втрутився Степан, все так само націливши на неї пістолет.

— Ти ж розумієш, що нічого не зможеш мені зробити цією іграшкою?! — Натібріс відійшла від Каті, яка змогла нарешті видихнути, і підійшла до детектива.

— Так, розумію! — все ще тримав зброю Степан. — А от йому зможу! — пістолет змінив ціль і тепер був направлений на вченого.

— Це буде трагедія! — спокійно погодилася дівчина, підійшовши впритул до того, з ким балакала. — Але — я бачила твою душу! — пошепки продовжила вона. Натібріс обійшла Степана зі спини, провела пальцями по його плечах, пірнула руками під його руки, і поклала долоні на його груди. — Я чую, як б’ється твоє серце, я знаю, що ти ховаєш у своїй душі! Я можу позбавити тебе цього! — прошепотіла вона і провела кінчиком язика по його вуху.

Степана ніби вдарило струмом. Всі волоски на його тілі стали дибки, а по спині пробіг неприємний холодок. Різко смикнувшись від неприємних відчуттів, він розвіяв Натібріс, яка напівпрозорим білим паром перемістилася до Євсія.

— Ха-ха-ха… — дзвінко розсміялася, як тільки прийняла людську форму. — Люди… Ви такі кумедні, — Натібріс справді веселила вся ця ситуація. — Ну, то що, Андрію, — підморгнула, — розповімо твоїм друзям, звідкіля я тебе знаю?! Та на кого, по-твоєму, я схожа, — вона ще раз підморгнула і розпливлася у веселій посмішці.

Андрій лише й зміг, що проковтнути слину. Він досі переконував себе, що це не його дружина. Всі риси обличчя Натібріс були іншими, не такими, як у Яни. І водночас, вони були так схожі.

— Щось він соромиться, — звернулася дівчина до Каті та Степана, — але нічого страшного… Я і сама все зможу вам розповісти! Мабуть, навіть трішки більше, ніж знає наш спільний знайомий некромант, — Натібріс просто не могла зупинитися веселитися, розуміючи, що ці жалюгідні людці нічого їй не зроблять.