Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

на Раду юртів. І не подобається мені цей Саша Бідний. Смердить від нього, як

від свіжого кізяка. Звідки він знав про Раду юртів? Здасть нас Старшим Братам, пропадемо ні за цапову душу.

На мить запанувала тиша. Болбочан закрутив вуса, роздумуючи над

відповіддю. У Бекира від надії пересохло в горлі. А раптом вони передумають і

погодяться напасти на Матір Вітрів, щоб відбити Ма?

— Бекир правий: зараз хороша нагода, щоб зняти з неба залізну бляшанку

Старших Братів, — підтвердив його сподівання Болбочан. — Белокун спускався

в Дешт. Коли востаннє з ним таке було? Щось нечисто. Бог Спалахів нервує.

Але коли Бекир уже готувався святкувати перемогу, Болбочан додав:

— Але й ти маєш рацію, Шипохвосте: ми троє і Сахан Трошки — замало.

Самогубство. Маємо йти на Раду.

— А як же хлопець? — Сейдамет зрозумів, що двох не переконає.

Бекир ухопився за висохле бадилля і ще трохи підповз, щоб краще почути

відповідь. Вирішувалася його доля. Він знав, що мусить піти до Матері Вітрів,

— це був єдиний шанс знову побачити Ма, почути її правду, але навіть собі він

не зізнавався, як сильно йому хотілося приєднатися до армійців і прийти до

Станції Старших Братів зі зброєю, а не як куюн на мотузці.

— Якщо в ньому є дар Води Життя — виживе, як ні — ми за нього

помолимося, — сухо відказав Болбочан. — Дівчинка та її вогонь — от усе, що

нам потрібно.

І це справді було все. У Бекира не залишилося надії.

— А якщо Саша Бідний запідозрить, який дар вона має… — почав

Сейдамет і обірвав фразу на півслові.

Під ногами Бекира осипалася земля. Армійці обернулися на шум і

подивилися просто на схил, за яким сховався хлопець. Він затамував дихання і

послав сотню проклять власним рукам. Сухостій, за який він тримався, змінився

від його доторку, як листочок у Кара-Тобе. Сухе галуззя несподівано стало

слизьким і запахло квітами. Ще мить — і він злетів схилом і приземлився на

друзів.—Бекире?—злякано схопився хлопчик-лисеня.

Чорна Корова зойкнула. Вона не прокинулася. Їй, схоже, снився кошмар.

Бекир побачив, що стиснуті в кулаки руки ледь помітно світяться. Не

змовляючись, вони з Ніязі накинули на дівчинку попону. Не вистачало, щоб про

дар Чорної Корови дізнався Саша Бідний. Тоді й він захоче її отримати. Чоловіки

почали прокидатися. Хтось із цікавістю поглянув на дітей. Армійці по черзі

спустилися в улоговину, наче просто ходили до вітру.

— Добре, тату, добре, — шепотіла дівчинка. Рука вирвалася з-під

покривала й потягнула за тумар. — Я не забуду. Я знаю. Так, я знаю. Так, я не

забуду. — Вона зірвала з шиї тумар і затихла.

Бекир обережно вийняв медальйон із її долоні, розвернув і охнув. Чорна

Корова постійно хотіла

показати, що там написано, але вони ніколи не ставилися до того серйозно.

Він передав медальйон Ніязі. Брови хлопчика-лисеняти полізли догори.

— Звідки вона знає ім’я твого батька? — самими губами проказав Ніязі. —

Ти їй казав?

— Звісно, ні, — обурився Бекир.

Справжнє ім’я його батька було їхньою дитячою таємницею. Він

нахилився й обережно поторсав дівчинку за плече. Чорна Корова розплющила

очі, наче тільки цього й чекала.

— Уявляєш, я згадала. Марко Дорош — так звали мого батька. Це було

його ім’я до того, як він став Старшим Братом. Він мав убити Бога! —

прокричала дівчинка так, що луна розійшлася колишнім руслом каналу.

— З тобою все гаразд? — невпевнено запитав Ніязі й виразно поглянув на

Бекира.

Вони привернули небажану увагу. Бекир спиною відчув погляд. Шейтан

стояв найближче і вже приготувався щось запитати. Пролунало голосне чхання.

Шейтан обернувся й побачив, як Шипохвіст примудрився скинути слиз на його

миску, ще й виразно подивитися: мовляв, і що ти тепер зробиш?

— Ану прибери, бйосєк недоварений! — завищав Шейтан.

Замість відповіді Шипохвіст кинувся на нього й повалив на землю.

Сейдамет поліз відтягувати товариша й потрапив під руку Джину. На брудній

формі виступила свіжа кров. Щось закричали Близнюки. Навіть Саша Бідний

перестав чистити маску.

— Ходіть сюди, — покликав дітей Болбочан. Він визирнув з-за бетонної

плити, що колись була частиною зрошувального каналу.

Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони

могли поговорити наодинці.

— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.

Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан

підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він

побачив привида.

— Хто він тобі?

— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.

— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.

— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав

віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не

зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.

Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.

Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.

— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди

мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони

впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош —

справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.

У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:

Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію

потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?

Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили

менше, ніж безпека