Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і

промовив:

— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я

можу замість тебе віддати тумар Белокуну.

— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова

схопилася за медальйон.

Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.

Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.

Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із

шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.

— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе

передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я

переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка

Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.

— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять

над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.

***

Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив

чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної

Корови та Болбочана: Марко Дорош довгі роки жив у Дешті, але жодного разу

не дав про себе знати, не прийшов по нього. Від нової думки стало ще прикріше: він даремно звинувачував Ма, що вона так скоро забула батька. Це він їх

залишив. А може, ні? Може, Ма знала, що Марко Дорош живий і що він не хоче

з ними бути, тому його і не шукала? Ні, вона б про таке не збрехала. Ма завжди

розказувала про батька тільки хороше. Просто без деталей. Казала, що їх з’їв

Дешт. Але якщо і вона не договорювала, прикриваючись тим, що спогади

засолених зруйнував суєр?

«Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя», — пролунали в голові

прощальні слова Талавіра.

«Чому дорослі так люблять брехати?» — Бекир відчув, як долоні стали

вологими, витер їх об холошу й подивився на місце, за яке щойно тримався. На

сухій гілці, вплетеній у гриву тулпара, розцвіли дрібні жовті квіти. Дар почав

проявлятися дедалі частіше. Вода Життя таки до нього заговорила. Шкода, що

вона не принесла бажаних відповідей.

Ма. У череві залізної риби тільки

пам’ять не здатна з’їсти іржа

Ма прокинулася від того, що Станція здригнулася. Мати Вітрів знову

змінила висоту, а це означало, що бурі посилилися. Навіть мукоеде ляїн ер —

свята проклята земля, яку обходили бурі, — уже не захищав Станцію.

— Дешт лихома-анить. Зло хоче ви-ирватися назовні, — сказала Ханум, змінюючи черговий бинт. Ма з подивом усвідомила, що не тільки пропустила

прихід медичної працівниці, а й не прокинулася, коли та заходилася робити

перев’язку. Сон не відпускав, вона прикрила повіки. І це було помилкою: її

захлиснули картинки з минулого. Станція знову горіла, а діти кричали так, що

хотілося затулити вуха. Відтоді, як вона прокинулася на Матері Вітрів з

ураженнями від мемобомби, спогади продиралися, немов вітер у щілини старої

юрти. Зусиллями волі вона заштовхувала їх назад.

— Я Ма — офіційна лікарка з Ак-Шеїх. Мого сина звати Бекир. Мій дім —

Дешт, — прошепотіла вона, вигинаючи спину. Біль від наростів на лопатках та

від порізів на тілі змусив сон відступити. Біль завжди був її союзником. Може, через це вона не дозволяла вирости тому, що видиралося з її спини. Тоді б вона

позбулася болю й була б змушена впустити в голову те, що стільки років

тримала на шворці.

— На-а, — Ханум висипала їй на долоню чорний порошок. У ньому

мерехтіли кришталики суєру.

— Що це? — Ма понюхала суміш. Гострий запах викликав спогад про

юрту Тітки Вальки, вогнище, сміх двох ротів. Серце Ма стиснулося від туги. Ось

чому вона не любить згадувати.

— Від бо-олю. Як ти хоті-іла.

«Арконіт та атропа», — здогадалася Ма. І дещо незнайоме. Вона з

недовірою подивилася на Ханум. Якщо та хотіла її вбити, то робила це занадто

відкрито.

— Але краще не пий. Це затьма-арює ро-озум. У твоїй кро-ові — уламки

мемобомби. Щоб їх позбу-утися, треба згадувати. — Жінка поклала теплу руку

на її лоб. — Зга-адувати страждання. Зга-адувати біль. Не борися зі своєю

пам’яттю.

На мить Ма здалося, що перед нею Тітка Валька, яка промовляє свої

останні слова.

— У мене немає спогадів, які варто воскрешати, — вислизнула з-під її

руки Ма.

Ручка скрипнула, Ма стиснула кулак і сховала руку з порошком під

простирадло. Але замість очікуваного Белокуна на порозі з’явилася Сфена. За

останні дні вона змінилася не менше, ніж очільник Матері Вітрів. Червоні дреди

палали, лінія губ стала нерівною через надмірне вживання юшану, вилиці вкрили

багряні плями, а очі стали глибокими й холодними, наче вода на дні колодязя.

Явних змін іще не було, але Ма впізнала «доторк Дешту» — Сфена втрачала

суєр. Навіть Белокун визнав руйнівний вплив потворних ропух, а він же ще й

постійно тримав коло себе хвору бакасу Талавіра. Мабуть, він вирішив зробити

паузу й доручив допит Сфені.

— Гавену Белокуну зовсім погано? — Ма звела брову й ледь помітно

посміхнулася. Вона відчувала, що й Сфена поділяє її зловтіху. Белокун вирішив

прикрити свій зад, наражаючи на небезпеку помічницю. Кому це може

сподобатися? Ма б не сподобалося.

Якій Ма?

Теперішній чи тій, яка працювала на Матері Вітрів?

Яка із цих двох жінок досі існує?

Ма прикусила губу і, намагаючись впорядкувати думки, зосередилася на

діях Сфени. Рудокоса поставила на тумбу біля