Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

На ранок роботи на кухні в рази побільшало, і я тільки й встигала віддавати вказівки, помішувати соуси, джеми та заварні креми в п’яти окремих каструльках та водночас нарізати овочі для рататуя. 

За моєю спиною кухарки робили основу для величезного блакитного торта – за моїм грандіозним задумом він мав нагадувати точну, але в сотні разів зменшену копію Зимового замку – з усіма його гострими шпилями, засніженими терасами та відкритими балконами. 

Всередині карамельних кімнат я заточила маленькі чарівні вогники, замовлені зі столиці – в темряві замок світився, як наче всередині дійсно ходили люди. Вогники рухалися, створюючи неймовірні тіні й відблиски, і навіть без усіх прикрас замок вже виглядав неймовірно. 

Та прикраси мали прибути зі столиці поштою ще вчора ввечері, і я починала неабияк нервуватися. Це були замовні поруччя, віконниці та люстри з карамелі та шоколаду, а також металеві форми для них, аби я могла відтворити кожен елемент у випадку, якщо він раптово пошкодиться. 

Я замовила ці прикраси ще у перший день свого перебування у Кандоліні: переконалася, що продавець правильно записав адресу та стояла в нього над душею, поки він при мені не замішав потрібні мені відтінки блакитної й сріблястої глазурі. 

Тож дивувалася, що прикрас все ще не було. 

– Ліліано! – я прикликала жінку з протилежного кутка кухні. Вона саме дістала цілого запеченого кролика, начиненого яблуками, імбиром та кисло-солодким лимонним соусом. 

– Так, Марі? – жінка дістала з-за пояса пошарпаного записника, який призвичаїлася носити з собою. Якщо хтось і знав достоту, що ж відбувалося на кухні, окрім мене, то це точно була Ліліана. Пробивна й метка – недарма я запримітила її у залі, повному чоловіків. 

Варто мені було запитати про прикраси і кинути один стривожений погляд на всього наполовину готовий торт, як Ліліана почала швидко гортати сторінки свого записника, намагаючись відшукати у ньому якийсь запис. 

– Написано, що доставили, – розгублено відповіла вона. – Прийшов рахунок, я віднесла його пані Циндрі ще позавчора… 

Я ще раз озирнулася кухнею. Щось підказувало мені, що проґавити величезний ящик зі складниками торта було не так вже й просто.

– Хто прийняв посилку? – вимогливо запитала я. На лиці Ліліани проступила паніка, але я трималася спокійно – до подачі торта й першого балу сезону лишався ще практично цілий день. Навіть якби щось пішло критично не так, все ще можна було виправити. 

А я знала, що щось та й піде не так – і готувалася до цього. 

– Рахунки у пані Циндри… Там й підпис приймача. Хочете, аби я збігала? 

Я тільки махнула рукою. На кухні все кипіло, кишіло і тільки дивом ще не горіло. Забирати кухарку було не найкращим рішенням. 

Тож я почергово згасила вогонь під усіма каструльками, поставила рататуй у пічку, а посуд накрила зачаклованими кришками – аби не вичахав. Після цього відпустила Ліліану та сповістила усіх на кухні, що відлучуся. 

Перед тим, як знайти пані Циндру, я на кілька хвилин притулилася лобом до холодного каменя стіни за межами кухні – зопріле чоло й спину обдув холодний протяг, і це принесло неабияке полегшення. Мені подобалося працювати на кухні, серед усіх цих людей – але я все не могла дочекатися, поки буду у ній сама. 

Пізно вночі готуватиму ще одну партію цукерок – цього разу на особисте прохання Лор’єна, аби визначити асортимент крамниці. А потім… ще місяць, можливо навіть – всього кілька тижнів, і в мене буде зовсім своя кухня! 

Своя майстерня, і ніхто не буде мені указ! 

Від однієї думки про це на лиці розпливлася посмішка, і я зробила кілька сліпих кроків коридором, одразу ж натикаючись на когось. 

– Геть з дороги! 

Жіноча рука у пурпуровій мереживній рукавичці відштовхнула мене з такою несподіваною силою, що я ледь не полетіла на підлогу. Утриматися на ногах я змогла, тільки вчепившись у щось, що опинилося поряд. 

– Відпусти мою доньку! – той самий високий голос прозвучав над вухом, і пальці в мереживі відчепили мене від іншої жінки, на яку я сперлася, аби не впасти. 

Я відступила на крок, аби нарешті оцінити пару. 

– Пробачте, пані, – щиро вибачилася я, навіть присідаючи у недолугому кніксені. Тоді підняла очі й застигла – бо побачила знайоме лице. Жінку, яка гаркнула на мене, я вже бачила зовсім нещодавно – ось тільки тоді вона була у зеленому й підійшла до Лор’єнового столика у ресторані, змусивши мене самотужки діставатися додому. 

Зараз вона стояла, злісно обмахуючись віялом – хоч у коридорі й зовсім не було жарко – і дивилася на мене так, наче я була якоюсь комахою. І точно не впізнавала. Певно, для неї усі слуги були на одне лице. 

– Не пані, а леді да Цинр, – зцідила жінка. – Хоч хтось у цьому замку може проявляти повагу до знаті? За роки нічогісінько не змінилося. 

Поряд з нею застигла дівчина – у фіалковій сукні дещо дитячого крою, хоч їй точно було не менше дев’ятнадцяти. Вона дивилася тільки собі під ноги та, здавалося, не до кінця поділяла поглядів матері. Але нічого не говорила. 

– Ходімо, Мередіт, – жовчно мовила леді, зовсім вже не звертаючи на мене уваги. – Здається, ми випадково забрели до слуг.