Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Надворі весь вечір не вщухала злива. Великі дощові краплі стукали по вікнах, створюючи заспокійливий ритм. Рада та Альбрехт сиділи біля вікна, притулившись одне до одного, і мовчки спостерігали за дощем. Було вже пізно, але про сон ніхто й не думав.

У двері тихо постукали. Потому пролунав знайомий голос:

— Не заважатиму? — Катана обережно прочинила двері й зайшла до кімнати. Рада й Альбрехт навіть не підвелися з підлоги, тільки повернулися до неї.

— Хотіла з вами поговорити... про бал. — жінка підійшла ближче і присіла навпроти. — Щоб там не казали Мерлін чи гості — мені сподобалося. Просто… це не зовсім ваш час. Тут мало хто оцінить таке. Але ви сміливці, якщо не побоялися виступити!

— Мам... — несміливо заговорила Рада. — Мерлін… він може нас вигнати, якщо ми не припинимо співати?

— Він на це не наважиться. Інакше весілля не буде. — її голос раптом став твердим, а тоді знову пом’якшав. — Скоро всі заспокояться. Забудуть. І ви зможете знову співати. Але… навряд чи вам дозволять виступати публічно.

— Ми це розуміємо. — кивнув Альбрехт. — Ми не хотіли, щоб усе так обернулося. Це сталося несподівано.

— Я вам вірю. — м’яко всміхнулася Катана. — І я у вас вірю.

Вона підвелася, попрощалась:

— На добраніч. — і вийшла, тихо прикривши за собою двері.

Рада й Альбрехт переглянулися — останні її слова залишили по собі щось більше, ніж просто підтримку.

— Досі не розумію, як таке взагалі сталося. — зітхнув Альбрехт. — Було ж усе гаразд. Хто зіпсував інструменти? І що за трюк з одягом?

— Якби ж я знала! — Рада стиснула кулаки. — От би мені знайти того жартівника — вуха б надерла!

— То що вирішуємо? Ми дійсно здамося?

— Ні! — Рада рішуче підвелася. — Ми доведемо, що ми — Гармонія!

Альбрехт теж піднявся, обпершись на стіну. Насправді вони ще не мали плану, лише віру — але цього вечора вона була сильнішою за сумніви.

* * *

Сверид

— Бачиш?! Бачиш, до чого призвели ваші ігри?! Я ж просив — не чіпати їх! А тепер?! Це не їхній час! — обурено вигукував світловолосий юнак, майже втрачаючи контроль.

— Тихіше, Ліане! — тупнула ногою Арел. — Не верещи, як дівчисько. Нічого страшного не сталося. Посердиться чаклун — заспокоїться.

— Він заборонив їм співати! Це катастрофа! — не вгавав Ліан.

До кімнати ввійшла Ліада, поправляючи свій золотий вінок.

— Ти доставила сферу до Храму Спогадів? — повернулася до неї Арел.

— Так, пані. — з усмішкою відповіла та.

— А от твій брат каже, що це був провал. А як ти вважаєш?

— Ліан ніколи не вмів розважатися! А це було весело!

— Зіпсувати свято — це весело?! — Ліан почервонів від злості.

— Досить! — втрутилася Арел, її голос став твердим. — Гармонія — це не лише пісні чи танці. Вони просто згадали слова Лессі. Гармонія — це втілення Золотого Духа. І цей бал — лише початок.

— Вони непокірні. — насупився Ліан. — З творчими особистостями завжди проблеми.

— Назви хоч одну! — Арел підняла брову.

— Ну... е-е... вони... непостійні!

— Не обов’язково! — пирхнула Арел, поставивши руки в боки. — У мене такого не буває. 

— Хто б казав. — буркнув Ліан. — Яблуко від яблуні...

— І з якого це часу ти став таким снобом? — з іронією подивилась на нього сестра.

— З того самого, як... помер! — образливо відповів Ліан і рушив до дверей.

— Стій! Це ж не я змінила їм одяг! — кинула вслід Арел.

Ліан зупинився, зрозумівши, що його спіймали на гарячому. Він озирнувся, прикусив губу.

— Нудний час. Нудні танці. Нудний одяг...

Арел і Ліада переглянулися — і розсміялися.

— Саме для цього й існує Гармонія — щоб не було нудно! — підморгнула йому Арел.

Ліан зітхнув, опустивши руки.

— Піду... прогуляюся. — кинув ніби ненароком.

— На землю не спускатись! Людей не чіпати! Вони мають самі їх прийняти! — пригрозила пальцем Арел.