Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 171
Перейти на сторінку:
усі ми витратили певний час на те, щоб розшукати «свій» краєвид. Насправді помилитися було важко: куди не обернися — всюди вдосталь мальовничих краєвидів, які варто змалювати. Я врешті зупинила увагу на алеї смерек, які спускалися до самого берега, майже до краю води; далеко справа бовванів острів Іль-де-Рош, а зліва небокрай зливався з водами океану. Втім, такому виду бракувало рівноваги, тому я дещо обернула мольберт і вловила зліва куточок берега в рамі вічнозелених дерев — це мало зробити мою картину цікавішою.

Щойно я вибрала собі місце, Френк тут же встановив свій мольберт поряд з моїм, нібито я його запрошувала і вважаю за честь бути в його товаристві. Деякі інші слухачі здавалися мені досить приємними. Вони були мого віку або дещо старшими, переважно жінки — через це Френк був схожим на підлітка-вундеркінда. З двома жінками ми розговорилися ще в автобусі; вони сказали, що знайомі одна з одною, тому що були разом на семінарі в Санта-Фе. Вони влаштувалися на схилі нижче й обмінювалися порадами, які кольори краще підбирати. Був іще дуже сором’язливий немолодий чоловік, про якого Френк мені пошепки сказав, що минулого року той виставлявся у коледжі Уїльямс. Цей чоловік влаштувався неподалік нас і почав робити начерк не олівцями, а одразу фарбами.

Френк мало того, що поставив свій мольберт поруч з моїм, але й спрямував його майже так само. Мене дратувало, що пейзаж на наших полотнах буде майже однаковий, тож у змагання вступала майстерність кожного з нас. Добре хоч, він одразу заглибився в роботу — напевно, не набридатиме мені. На палітрі в нього вже були приготовані основні фарби, а графітовим олівцем він замальовував абрис далекого острова й край води на першому плані. Працював швидко, впевнено, м’язи на стрункій спині рухались під сорочкою у плавному ритмі.

Я відвела погляд від Френка й почала готувати власну палітру: зелений, палена умбра, ніжно-блакитний з додаванням краплі сірого, потроху білого й чорного. Вже встигла пошкодувати, що не замінила два пензлі на нові ще до початку семінару. Пензлі були дуже якісними, але я користувалася ними так давно, що вони почали «лисіти». Заробіток викладача не дозволяв мені купувати дороге приладдя — майже всі гроші витрачалися на квартиру й продукти. А життя у Вашингтоні недешеве, хоча я й знімала квартиру в такому районі, якого б Мазі ніколи не схвалила (на щастя, вона мене ніколи не відвідувала). Все одно, я б і не подумала просити в неї грошей, особливо після того, як обрала собі не ту спеціальність, що бажала Мазі. («Але ж багато хто з мистецькою освітою стає в наші дні адвокатами, хіба не так, люба моя? А ти ж народжена для того, щоб сперечатися й доводити свою думку»). Подумки я знову дала собі обітницю, як робила майже щодня: працюватиму з усіх сил, щоб зібрати досить робіт для солідного портфоліо, братиму участь у достатній кількості виставок, зберу потрібні схвальні відгуки, а тоді подам заяву на посаду викладача у справжньому закладі. Кинула сердитий погляд на Френка, користуючись тим, що він не дивиться на мене. Можливо, Роберт Олівер зуміє мені якось допомогти, якщо я добре покажу себе на цьому семінарі. Крадькома поглянула на Роберта й побачила, що він захоплено малює, як і решта. Я не могла бачити його полотна звідси, тільки те, що воно велике й що він почав накладати фарби довгими рішучими мазками.

Колір води, зрозуміло, повсякчасно змінювався, його неможливо було вловити з певністю, до того ж виявилося, що зовсім не так легко намалювати гору на Іль-де-Рош. На моєму полотні гора вийшла надто ніжною, нагадуючи не так світло-сіре каміння, як крем або збиті вершки, а село під горою виглядало в найкращому випадку неясною плямою. Роберт, дещо нижче нас на схилі, вже багато часу малював, і я не знала, чи він підійде коли-небудь подивитися на наші роботи — цього я боялася.

Нарешті настав час обідньої перерви. Роберт випростався, потягнувся, зчепивши високо над головою свої довгі руки, а всі ми дивилися на нього й наслідували приклад, хто як міг: відклали вбік пензлі, підняли вгору руки, підвели очі. Я знала, що їстимемо ми швидко, й коли Роберт присів на сонці й витяг з полотняного мішка свій ленч, всі зробили те ж саме, збившись зі своїми сандвічами докупи навколо нього. Він усміхнувся до мене — може, він ще за мить до того відшукав мене поглядом? Френк розпочав бесіду з двома подругами про успіх його недавньої виставки у Саванні, а Роберт нахилився й спитав, як просувається мій пейзаж.

— Дуже погано, — відповіла я, а він чомусь на це посміхнувся. — Можливо, — продовжила я вже сміливіше, — ви замовляли колись десерт, що зветься «Плавучий острів»?[121] — Роберт розсміявся й пообіцяв підійти подивитися на мою картину.

Розділ 62

Мері

Ми покінчили зі сніданком, і Роберт пішов від нас до лісу — помочитися, як я одразу збагнула; я й сама зробила те саме, як тільки всі троє чоловіків заглибилися в роботу. У мене було із собою трохи туалетного паперу, і я закопала його під вологим листям та порослими мохом гілками. Після перерви ми почали малювати на нових полотнах, щоб врахувати зміну в освітленні, й працювали ще чотири години. Потроху я усвідомлювала, що Френк цілком слушно розповідав про Робертове захоплення природою. Врешті-решт, він так і не підійшов до нікого поглянути на роботу, мене це водночас і заспокоїло, й розчарувало. У мене розболілися ноги й спина, а перед очима бачила вже не море й смереки, а тарілки з обідом.

Наприкінці, вже майже о четвертій, Роберт повільно обійшов нас усіх, давав поради, вислухував запитання, а потім зібрав усіх разом і запитав, що ми думаємо про різницю між вранішнім та денним освітленням цього краєвиду. Пояснив, що малювати скелю чи повитицю — все одно: потрібно пам’ятати, що саме освітлення визначає форму будь-якого об’єкта. Нарешті він зупинився біля мого мольберта й, схрестивши руки, уважно вивчав картину.

— Дерева дуже гарні, — сказав він. — Дійсно дуже гарні. А ось тут, із цього боку острова, можна зробити тінь густішою — дозвольте? — Я кивнула, й він узяв мій пензель. — Якщо вам потрібний контраст, не бійтеся зробити тінь густішою, — пробурмотів він, і я побачила, як під його рукою мій острів перетворюється на геологічну реальність. Не заперечувала проти того, що Роберт покращує мою роботу. — Ось так. Не буду більше втручатися: я хочу,

1 ... 112 113 114 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"