Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

незнайома. Базен знає їх, він їх дуже любить. О ні, це зовсім не те, що ви можете подумати, це не флірт, мені нема через що битися в істериці! А втім, бийся чи не бийся, даремно! — сказала вона меланхолійно, бо всі знали, що принц де Лом, одружившись із чарівною своєю кузиною, почав зраджувати її з кожною спідницею. — У кожному разі, тут не те, з цими людьми Базен знайомий давно, з ними він не один пуд солі з'їв, я не проти цієї дружби. Але мені, далебі, досить Базенової розповіді про їхній дім… Подумайте тільки: всі меблі в них у стилі ампір.

— Але ж це природно, принцесо, ці меблі вони успадкували від дідуся та бабусі.

— Нехай і так, і все-таки це неподобство. Я цілком допускаю, що гарні речі не можуть мати всі, але ж навіщо тримати вдома всяке дрантя, що поробиш: по-моєму, немає нічого банальнішого, більш міщанського, ніж цей моторошний стиль, ніж ці комоди з лебедями, як на ваннах.

— Наскільки мені відомо, вони мають і гарні речі, скажімо, славетний мозаїчний стіл, де було підписано угоду…

— Господи, я ж зовсім не заперечую, що вони мають речі, цікаві з історичного погляду. Але це некрасиво… бо це жахливо! У мене самої достатньо таких речей — вони перейшли Базенові у спадок від Монтеск'ю. Тільки вони звалені на горищі у Ґерманті, де їх ніхто не бачить. Але річ не в цьому, я помчала б до них з Базеном, я сиділа б з ними серед їхніх сфінксів і серед усієї їхньої міді, якби я була знайома з ними, але… я з ними не знайома. Маленькою я тільки й чула, що непристойно ходити в гості до незнайомих, — промовила вона тоном маленького дівчати. — Ну ось я і поводжуся, як мене навчено. Уявляєте, яку гримасу скорчили б поважні люди, якби до них у дім раптом увірвалася незнайомка? Вони зустріли б мене, думаю, дуже нелюб'язно! — завершила принцеса.

І тут вона з кокетства всміхнулася ще знадливіше і надала своїм блакитним очкам, утупленим у генерала, ніжного і мрійливого виразу.

— Ох, принцесо! Ви чудово знаєте, що вони нетямилися б від захвату…

— Але чому? — жваво перебила вона генерала — чи то тому, що не хотіла, аби про неї подумали, ніби їй відомо, що вона одна з найродовитіших французьких дам, чи то тому, що генералові слова її ощасливили. — Чому? Звідки ви знаєте? А може, це було б їм украй неприємно. Не знаю, але якщо судити по собі, то я нуджуся навіть із знайомими, а якби довелося зустрічатися з незнайомими, хоча б і героями, нудьга мене б заїла. Зрештою про таких старовинних приятелів, як ви, я не кажу, з ними приятелюєш зовсім не через їхнє геройство, а взагалі я не певна, чи треба похвалятися своїм геройством на всіх перехрестях. І так мені уже остобісіло давати обіди, а тут ще треба брати під руку якогось Спартака, ідучи до обіднього столу… Ні, їй-бо, я ніколи не пошлю по Верцинґеторікса, навіть як гостей набереться чортова дюжина. Я краще прибережу його для якихось раутів. А оскільки в мене їх не буває…

— Ох, принцесо, не дарма ви з дому Ґермантів! У вас на озброєнні чисто ґермантська дотепність!

— Про ґермантську дотепність я чую щокроку і не можу збагнути, що це означає. Виходить, вам відома ще чиясь дотепність? — Тут принцеса зайшлася веселим, розкотистим сміхом, усі риси її личка охопила, впавши на них, сітка жвавосте, а в очах засвітився, спахнув сонячно-сліпучий блиск радощів, якими вони могли засяяти лише від речей, хоч і висловлених нею самою, але сказаних на славу її дотепносте або ж її вроди. — О, бачите, генерале, он Сванн уклоняється вашій Камбремер, он він… біля тіточки Сент-Еверт, бачите? Попросіть його, хай він вас познайомить. Та покваптеся, а то він уже прощається!

— А ви зауважили, як кепсько він виглядає? — спитав генерал.

— Любий мій Шарль! Нарешті він підходить до мене, я думала була вже, що він уникає мене!

Сванн дуже любив принцесу де Лом, до того ж вона нагадувала йому Ґермант, маєток під Комбре і всю цю таку любу його серцю сторону, куди більше не їздив, щоб не кидати без догляду Одетта. Він знав, що напівартистична, напівсвітська манера поводитеся, яку він знову несамохіть засвоював, тільки-но поринав у своє колишнє середовище, подобається принцесі, і зараз, розмовляючи з нею, тримався саме так, до того ж йому справді кортіло вилити свою тугу по природі.

— О! Наша чарівна принцеса теж тут! — гукнув він так голосно, щоб його чула не лише маркіза де Сент-Еверт, до якої він звертався, а й принцеса де Лом, для якої він це говорив. — Бачите, вона навмисне приїхала з Ґерманта, щоб послухати лістівського «Святого Франциска Асизького», і встигла тільки, наче славна синичка, клюнути кілька ягідок шипшини і глоду й оздобити ними свою голівку, на ній блищать ще крапелини роси і сніжинки, уявляю, як там мерзне герцогиня. Чудово, люба принцесо!

— Як? Принцеса навмисне приїхала з Ґерманта? Ця жертва навряд чи виправдана! Я не знала, я збентежена! — наївно гукнула маркіза де Сент-Еверт, не привчена до Сваннової манери висловлюватися. — Так, ваша правда, це схоже… — вела вона, розглядаючи зачіску принцеси. — Мабуть, тільки не на каштани, ні… Чудова думка! Але як мою програму принцеса узнала? Мені нічого не сказали навіть музики.

Сванн, привчений правити тонкі компліменти, більшості світських людей незрозумілі, жінці, перед якою він солодко стелився, вважав зайвим пояснювати маркізі де Сент-Еверт, що тирада його має метафоричний характер. А принцеса дзвінко розреготалася, бо в її гуртку Сваннова дотепність цінувалася високо, до того ж вона гадала, що всякі звернуті до неї солодкі слова мають бути напрочуд вишуканими і смішити.

— Ну що ж, я просто щаслива, Шарлю, що мої ягідки глоду подобаються вам. А чому ви вклоняєтеся цій Камбремер? Хіба ви теж її сусіда по маєтку?

Маркіза де Сент-Еверт, побачивши, що принцесі приємно гомоніти зі Сванном, покинула їх наодинці.

— Але ви самі її сусідка, принцесо!

— Я? У такому разі у цих людей маєтки повсюди! Як би я хотіла бути на їхньому місці!

— Ні, ви сусідка не Камбремер, а її родичів. її дівоче прізвище — Леґранден, вона часто приїздила до Комбре. Не знаю, чи відомо вам, що ви — графиня Комбрейська і що капітул повинен платити вам подать.

— Не знаю, що повинен мені платити капітул, але знаю, що мені самій доводиться щорічно викидати сто франків на користь