Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Поїзд прибув, сер, а леді не приїхала.

Старий Джоліон суворо позирнув на кучера знизу вгору, очі його наче відштовхнули цікавість товстуна, затулили від нього гірке розчарування, яке пройняло старого Джоліона.

— Гаразд, — мовив він і зайшов у будинок.

Він подався у свій кабінет і сів там, тремтячи з голови до ніг. Що це означає? Може, вона спізнилась на поїзд; але він чудово знав, що причина не в цьому. «Прощавайте, любий дядечку Джоліоне». Чому «прощавайте», а не «на добраніч»? І потім рука, що завмерла в повітрі. І її поцілунок. Що це означає? Його охопила шалена тривога і злість. Він устав і почав міряти кроками турецький килим між вікном і стіною. Вона вирішила його кинути! Він знає це напевне — і він беззбройний. Старий хоче тішитися красою! Сміх, та й годі! Старість замкнула йому уста, позбавила змоги боротися! Він не має права на живе тепло, ні на що не має права, крім спогадів і жалю. Він не може її упрохувати: гордість є і в старих людей. Беззбройний! Цілу годину, забувши про втому, він ходив кімнатою повз вазу з гвоздиками, що їх сам нарвав і що дратували його своїми пахощами. Для людини, яка завжди вміла домагатися свого, найтяжче втратити силу волі. Доля впіймала його в свої сіті, й, наче бідолашна рибинка, він борсався, тикався у вічка, але не міг ані вислизнути, ані порвати їх. О п'ятій годині разом із чаєм йому принесли листа. На хвилину в нього спалахнула надія. Він розрізав конверт ножем для масла і прочитав:

«Любий дядечку Джоліоне! Мені так не хочеться писати того, що може Вас засмутити, але вчора ввечері мені забракло відваги сказати Вам це. На мою думку, тепер, коли повертається Джун, я вже не можу приїжджати й давати Голлі уроки. Деякі події залишають такий глибокий слід, що їх годі забути. Для мене зустрічатися з Вами й Голлі була величезна втіха. Можливо, інколи я ще зустрічатимусь із Вами, коли Ви приїжджатимете в місто, хоча я певна, що це Вам шкодить, — адже я бачу, як Ви перевтомлюєтесь. Я гадаю, що Вам треба спокійно відпочити, поки триває ця спека, а тепер, коли вернеться Ваш син і Джун, Вам буде так гарно вдома. Дякую Вам безліч разів за те, що Ви були такі ласкаві до мене.

З любов'ю Ваша Айріні»

Оце воно і є! Його здоров'ю шкодить усяка втіха і все те, що йому подобається; нема чого опиратися почуттю неминучого кінця, наближенню смерті, що підкрадається ледь чутною ходою. Йому шкодить! Навіть вона не розуміє, що відродила в нього потяг до життя, втілила в собі всю красу, яка вислизає від нього!

Чай прохолов, сигара залишилася незапалена; а він безперестану ходив по кімнаті, вагаючись між гордістю і жадобою життя. Нестерпно відчувати, що тебе помалу зв'язують, а ти не можеш сказати ні слова, нестерпно жити, коли твоя доля в руках інших, котрі твердо вирішили придушити тебе до землі своєю турботою і любов'ю. Нестерпно! Він побачить, як на неї вплине правда — правда про те, що він дужче прагне її бачити, аніж продовжити своє животіння. Він сів до свого старого письмового столу і взяв перо. Але йому не писалося. Було щось принизливе в тому, що він змушений благати її; благати, щоб вона зігріла йому очі своєю красою. Це дорівнювало б признанню, що він здитинів. Він просто не міг. І натомість він написав:

«Я сподівався, що пам'ять про давні рани не може завадити тому, що дає втіху й користь і мені, і моїй маленькій внучці. Але старі люди звикають відмовлятися від своїх бажань; нічого не вдієш, адже навіть від бажання жити доведеться відмовитись рано чи пізно; і, мабуть, що раніше, то краще.

Прийміть мої вітання. Джоліон Форсайт»

— «Гірко, — подумав він, — але інакше не виходить. Я втомився». Він запечатав листа, вкинув до скриньки, щоб його послали вечірньою поштою, і, почувши, як лист упав на дно, подумав: «От і кінець усьому, чого я так чекав і на що сподівався!» Того вечора після обіду, якого він майже не скуштував, після сигари, яку він облишив, докуривши до половини, бо йому стало від неї млосно, старий Джоліон поволі почвалав нагору і тихенько зайшов у дитячу кімнату. Він сів на канапці коло вікна. В кімнаті горів нічник, і йому було ледве видно обличчя Голлі, що спала, підклавши під щічку руку. Хрущ гудів за рисовим папером, яким був напханий камін, котрийсь із коней неспокійно тупав у стайні. От якби й собі заснути так міцно, як це дитя! Він розсунув планки жалюзі й визирнув надвір. З-за обрію сходив криваво-червоний місяць. Такого червоного місяця він не бачив іще ніколи. Далекі ліси й поля також поринали в сон, осяяні останніми відблисками літнього дня. І краса простувала нечутною ходою, як привид. «Я прожив довге життя, — думав він, — і тішився майже всім, що може бути найкращого. Невдячний я: за свій вік мені пощастило побачити стільки краси. Бідолаха Босіні сказав, що в мене є почуття краси. Сьогодні на місяці видно рибалку!» Повз вікно пролетів метелик, за ним ще один, ще один. «Леді в сірому!» Він заплющив очі. Його охопило таке відчуття, ніби він їх уже не розплющить; він дав тому відчуттю зміцніти, піддався йому; потім, здригнувшись, розтулив важкі повіки. Щось із ним не гаразд, напевно, навіть дуже не гаразд, хоч-не-хоч, а доведеться-таки покликати лікаря. Тепер уже байдужісінько! У тому гайку, мабуть, уже гуляє місячне світло; там, мабуть, тіні, й лише ці тіні не сплять. Немає ані птахів, ані звірів, ані квітів, ані комах; самі тіні повзуть; «леді в сірому»! Вони вилазять на ту колоду шепочуться між собою. Вона і Босіні! Що за думка! І жаби, і всякі комашки теж шепочуться! Як гучно цокає годинник! Все видавалося моторошним — і там, при сяйві червоного місяця, і тут, де спокійно світився нічник, де цокав годинник і нянин халат звисав із ширми,