Читати книгу - "Сповідь відьом"

Восени Метью подавав надію на одужання. Але зима видалася важкою. Люди голодні, знову почалися хвороби. Повсюди носилася смерть. Навіть весна не розвіяла смуток і морок. Філіпа непокоїв стан справ на будівництві церкви, і Метью взявся до роботи ще завзятіше. А на початку другого тижня червня його знайшли на долівці під склепінчастою стелею з поламаними ногами та хребтом.

Я зойкнула, уявивши, як м’яке тіло Метью падає вниз і розбивається об каміння.

— Ясна річ, він не вижив би після такого падіння, — тихо мовила Ізабо. — Він помирав. Дехто з каменярів стверджував, що Метью послизнувся і впав. Інші казали, що він стояв на риштуванні й раптом — раз! — полетів униз. Гадали, що Метью сам стрибнув. Почалися розмови про те, що його не можна ховати біля церкви, бо він самовбивця. Я не могла дозволити йому померти зі страхом у душі, адже він дуже боявся, що йому, можливо, не вдасться уникнути пекла. Метью хотів возз’єднатися з Бланкою та Лукасом, то як же він міг зустріти свою смерть, побоюючись, що більше ніколи їх не побачить?

— Ви вчинили правильно, — сказала я. — Я б теж не змогла відвернутися від нього, хоч який би не був стан його душі. Залишити Метью страждати з розбитим покаліченим тілом — це немислимо. Якби моя кров змогла його врятувати, я б теж без вагань поділилася б нею.

— Ти вважаєш, що я вчинила правильно? — похитала головою Ізабо. — Я ніколи не була в цьому впевнена. Філіп сказав, що я сама вирішила зробити Метью членом нашої родини. До нього своєю кров’ю я вже зробила кількох вампірів, і після нього — також. Але Метью був не такий. Він подобався мені, і я зрозуміла, що то боги дають мені можливість зробити його своєю дитиною. І взяти на себе відповідальність навчити його, яким має бути вампір у цьому світі.

— Метью опирався? — спитала я, не в змозі стриматися.

— Ні, — відповіла Ізабо. — Він божеволів від болю. Ми наказали всім піти геть, сказали, що приведемо священика. Звісно, нікого ми не привели. Ми з Філіпом підійшли до Метью і пояснили йому, що можемо дати йому вічне життя, без болю та страждань. Через багато років Метью розповів нам, що йому здалося, наче до нього прийшли Іоанн Хреститель та Матір Божа, щоб забрати з собою на небеса і возз’єднатися з його дружиною та дитиною. Коли ж я запропонувала йому свою кров, то він подумав, що то я — священик, який його соборуватиме.

Єдиними звуками в кімнаті були моє тихе дихання та потріскування поліняк у каміні. Мені хотілося розпитати в Ізабо подробиці того, як вона зробила Метью вампіром, але я боялася — а раптом на цю тему вампіри не люблять говорити. Може, це є надто особистісне, або ж надто болісне… Але невдовзі Ізабо сама про це розповіла без підказки.

— Він сприйняв мою кров так легко, немов для неї народився, — зітхнула вона, шелеснувши платтям. — Метью не з тих, кому стає зле від вигляду чи запаху крові. Я розгризла свою кисть зубами і сказала йому, що моя кров вилікує його. І він випив свій порятунок без вагань і без страху.

— А опісля? — прошепотіла я.

— А опісля… опісля з ним було важко, — обережно відповіла Ізабо. — Всі новостворені вампіри дужі й голодні, але Метью було майже неможливо контролювати. Він страшенно розлютився, дізнавшись, що став вампіром, його потреба в харчуванні була безкінечною. Нам із Філіпом довелося тижнями полювати, щоб прогодувати його. Його тіло змінилося навіть більше, аніж ми очікували. Всі ми стаємо вищими, гарнішими та сильнішими. Наприклад, я була набагато меншою до того, як стала вампіром. Але Метью з худого, як очеретина, чоловіка перетворився на могутнього велетня. Мій чоловік був більшим за новоствореного сина, але Метью, напившись моєї крові, став справжньою карою навіть для Філіпа.

Зусиллям волі я змусила себе не зіщулитися від думки про лють та несамовиту ненажерливість Метью. Натомість я невідривно дивилася на його матір, намагаючись неупереджено сприймати почуте про нього. Ось чого боявся Метью: що я згодом зрозумію, ким він був — ким він і досі залишався — і відчую до нього огиду і страх.

— І що ж змусило його вгамуватися?

— Філіп став брати його на полювання, — пояснила Ізабо, — коли зрозумів, що Метью не вбиватиме все, що траплятиметься йому на шляху. Висліджування здобичі захопило його уяву, а погоня захопила його тіло. Невдовзі він прагнув погоні більше, аніж крові, що є доброю ознакою для молодого вампіра. Це означало, що він з абсолютного уособлення суто апетиту перетворився на істоту раціональну. Відтоді повернення совісті та сумління було питанням часу. Тепер Метью думав перед тим, як вбивати. А нам лишився тільки один клопіт — чорні періоди, коли Метью, відчувши гостроту втрати Бланки й Лукаса, накидався на людей, щоб вгамувати свій апетит.

— А в такі моменти що-небудь могло йому допомогти?

— Інколи я йому співала — ту саму пісню, яку співала тобі сьогодні увечері, та й інші пісні. Інколи це допомагало зняти закляття його безмежного горя. А часом Метью зникав, згодом повертався, але Філіп забороняв мені розпитувати його.

Ізабо поглянула на мене потемнілими очима. І наші погляди підтвердили спільну думку: Метью розпачливо шукав втіху в інших жінок, у їхній крові, в дотику їхніх рук, що не були руками ані його дружини, ані його матері.

— Він такий стриманий, що важко його уявити в такому стані, — подумала я вголос.

— Метью все дуже глибоко переживає. Це Божий дар і водночас — прокляття, коли ти кохаєш так сильно, що здатен завдати болю після того, як любов щезне.

У голосі Ізабо почулася загроза. Я виклично випнула підборіддя, і в кінчиках пальців знову закололо.

— Тоді мені треба зробити так, щоб його любов до мене ніколи не щезала, — з притиском відказала я.

— І як ти збираєшся це зробити? — насмішливо