Читати книгу - "Менсфілд-парк"

Для натури такої делікатної й вразливої, як Фанні, життя в постійному шумі було справжнім лихом, якого не могли б применшити ні елегантність, ні гармонія. Це було для неї найбільшою бідою. У Менсфілді вона ніколи не чула ні суперечок, ні підвищеного тону, ні брутальних слів, ні жодних виявів гніву; все йшло за усталеним звичаєм, у всьому був лад та спокій; кожен знав своє місце, але й до почуттів кожного ставилися уважно. Якщо іноді в поводженні бракувало теплоти, її заміняли здоровий глузд та гарні манери; а щодо незначних спалахів роздратування, які часом траплялися в тітоньки Норріс, вони скоро минали і були такими дріб'язковими, просто краплею в морі порівняно з невгамовним ґвалтом у її нинішній оселі. Тут галасували всі; хіба що материн голос звучав монотонно, як у леді Бертрам, — з тією різницею, що в ньому завжди вчувалося невдоволення. Про що б не йшлося, в домі не говорили, а кричали; служниці й ті, виправдовуючись перед господарями, переходили на крик. Раз у раз грюкали двері, сходи стогнали від невпинної біганини, все робилося похапцем та абияк, ніхто не сидів спокійно, і, заговоривши, ніхто не міг докричатися, щоб його почули.

Порівнюючи ці дві оселі, Фанні вже наприкінці першого тижня була схильна віднести до них відоме судження доктора Джонсона про шлюб і самотнє життя і сказати, що, хоч у Менсфілд-парку є свої прикрощі, в Портсмуті не знайти розради.

Розділ сороковий

Фанні мала слушність, сподіваючись, що тепер міс Кроуфорд писатиме до неї не так часто, як на початку їхнього листування. Наступний лист Мері надійшов значно пізніше від попереднього; та Фанні помилялася, гадаючи, що така перерва в листуванні дасть їй полегшення. Іще одна дивна зміна в її душі! Отримавши листа, Фанні відчула справжню радість. У її теперішньому становищі, в розлуці з гарним товариством, на віддалі від усього, що було їй цікаве, лист бодай від когось із любого її серцю кола людей, написаний сердечно та у вишуканому стилі, був дуже приємним. Як то ведеться зазвичай, міс Кроуфорд виправдовувала своє довге мовчання дедалі більшими клопотами. Вона писала:

«…Окрім цих слів, якими я почала, мій лист не заслуговує на те, щоб бути Вами прочитаним, оскільки в кінці його не буде маленького любовного зізнання, трьох-чотирьох ніжних рядків від Вашого найвірнішого у світі Г.К., бо Генрі у Норфолку; вже десять днів, як справи покликали його до Еврінгему, а може, це вигадана причина, щоб подорожувати водночас із Вами. Так чи інакше, він поїхав, і ця обставина певною мірою виправдовує забудькуватість його сестри, — адже в неї більш ніхто не стояв над душею з вічним „Ну, Мері, коли ж ти напишеш Фанні? Хіба не пора тобі написати Фанні?“ Нарешті, після численних спроб зустрітися, я побачила Ваших кузин, „любу Джулію і любоньку місіс Рашворт“; вчора вони застали мене вдома, і ми всі були раді побачитися знову. Тобто здавалося, що ми надзвичайно раді, але гадаю, що ми й справді трохи зраділи. Нам було про що розповісти одна одній. Сказати Вам, яке було обличчя в місіс Рашворт, коли я згадала Ваше ім'я? Досі я знала, що їй бракує витримки, але вчора в цьому ще раз переконалася. Взагалі з цих двох Джулія виглядала краще, принаймні коли йшлося про Вас. Марія ж не могла оговтатися до кінця бесіди — від тієї самої миті, як я заговорила про „Фанні“ і говорила про неї, як личить сестрі. Але й для місіс Рашворт настане день, коли їй знов поліпшає; ми отримали від неї запрошення на перший прийом, це буде двадцять восьмого. Тоді вона знову засяє красою, відкривши двері найпрекраснішого будинку на Уїмпол-стрит. Я там була два роки тому, коли цей дім належав леді Лессельс, іншого такого будинку в Лондоні годі й шукати. Звичайно, тоді вона відчує, що — грубо кажучи — заплатила за таку втіху не надто дорого. Генрі не міг би дати їй такого будинку. Сподіваюся, вона про це пам'ятатиме і з усім можливим задоволенням гратиме свою роль королеви в палаці, хоча королю краще сидіти тихо; і оскільки я не маю жодного бажання її дражнити, я більше не стану мучити її згадкою про Вас. Вона повинна помалу протверезіти. З усього, що я чула і про що здогадуюся, ясно, що барон Уїлденхейм так само упадає за Джулією, але не знаю, чи є в нього підстави сподіватися на щось серйозне. Їй слід було б зробити кращий вибір. Шляхетний злидар — то невелике цабе, і я не уявляю, чим він може їй сподобатись; адже заберіть у нього все його пишномовство — і від бідолашного барона залишиться порожнє місце. Якби він був такий багатий на гроші, як на слова! Ваш кузен Едмунд щось не квапиться сюди; певно, його затримали пастирські обов'язки. Може, у Торнтон-Лейсі знадобилося наставити на праведний шлях якусь стару гріховодницю. Мені не хотілося б думати, що він може знехтувати мною заради якоїсь молодої відьмочки. Adieu, моя люба крихітко Фанні, для Лондона це був довгий лист; напишіть мені у відповідь щось приємне, щоб порадувати Генрі, коли він повернеться, і надішліть мені список усіх хвацьких капітанів, яким Ви дали відкоша заради нього».

Цей лист був щедрою поживою для роздумів — і в цілому неприємних; однак при всьому своєму невдоволенні Фанні відчувала, що цей лист хоч якось пов'язує її з тими, хто був далеко, з людьми та обставинами, які ніколи ще не були їй такі цікаві, як зараз, і вона рада була б мати певність, що одержуватиме такі листи щотижня. Більший інтерес у неї викликали хіба що листи леді Бертрам.

Що ж до портсмутського товариства, яке могло б виправдати недоліки її нинішньої оселі, серед знайомих батька й матері не знайшлося нікого, хто б міг їй хоч трохи сподобатися; ніхто з цих людей не привабив її настільки, щоб заради нього вона могла подолати свою звичайну сором'язливість і стриманість. Чоловіки здавалися їй грубими, жінки — розбещеними, і ті й ті були погано виховані; і це спілкування давало їй так само мало втіхи, як і її старим та новим знайомим. Молоді леді, що спершу зустріли її шанобливо, оскільки вона прибула з сім'ї баронета, скоро винагородили її прізвиськом «задавака»; вона не грала