Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Яса. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Яса. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яса. Том 2" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 151
Перейти на сторінку:
лайкою, ні жартівливою мовою, ні веселим бриньканням бандури. Багато разів Сірко приступався до неї, обіймав за плечі, заглядав під зелений очіпок у темні, журні очі: «Що тобі, скажи?» — «Нічого», — відказувала. Іноді зізнавалася, що мучать її якість передчуття.

Дивно і страшно перемінилася дружина, часом йому здавалося, що це зовсім інша жінка. Сіркові ставало моторошно біля неї: сидять вони поруч, гомонять, а водночас Софія — десь далеко — далеко, невідомо де. Іноді сердився, кпив з неї, Софія від того ще дужче замикалася в собі, в її очах чаїлися образа і докір. Іноді йому здавалося, буцім дружину обплела невидима павутина; рвони — й вилущиться з того стручка, й стане, як усі. Не ставала. І тоді йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала його за молодості, як не випадала з його серця у дні найбільшої скрути, найгарячіших битв, як летів до неї, як спрагло обіймав, як гаряче горнулася до нього і, заплющуючи очі, шепотіла: «Боже, як я тебе люблю. Любитиму до останнього дня». І як бувало раптом відкидалася від нього, жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у інших жінок, а тоді плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довколо соняшника. Кохання тоді здавалося йому безконечним, як і власна сила, й саме життя. А воно мигнуло, неначе спалах блискавиці. Любов — це марево, це марево душі, це свято душі, яка одягається в ошатну одежу. То гарне марево, тільки шкода, що коротке. Одначе є люди, котрі увесь вік проживають у мареві, й хтозна, чи їх жаліти, чи їм заздрити. Є в світі люди, які нічого за вік не посіяли, а тільки жнуть чуже, а є такі, що мають щастя в сівбі і жнивах, а не в спеченому хлібові. Після смерті синів Софія остаточно відцуралася світу. Надто по Романовій смерті. Вона тоді не зронила жодної сльози, ходила з сухими очима, й нічого перед собою не бачила, і нічого не розуміла. Казали їсти — їла, кликали до молитви — молилася, але все те з чиєїсь понуки. З часом трохи одійшла, почала їздити по монастирях, подовгу залишалася там. Хтозна, що їй допомогло: далекі мандрівки, стрічі з незнайомими людьми чи й справді зцілилася від ігумена лубенського Мгарського монастиря Афанасія. Одначе й те зцілення справжньої радості Сірку не принесло. За цей час вони очужіли остаточно. Наче й не любилися ніколи, наче й не народили четверо дітей. Поралася Софія по господарству — вона гарна господиня і хороша мати, — а його мовби не помічала. Ставила на стіл страву, а очі — чужі, і руки чужі, і мова чужа. Губи складені пісно, в очах — вічний докір. За віщо? За те, що любив усю рідну землю дужче, ніж оцей клаптик над ставом? За те, що полишав її з дітьми, а сам літав по всіх шляхах? Здається їй, що спізнав на тих ночівлях безліч інших жінок? Але хіба тим перейматися в їхні роки? Давно пересвідчився: людська душа — лісові нетрі. Не раз бачив на власні очі: проживе подружжя вік, народять купу дітей, здобудуться на статок — а чужі—чужісінькі. І не єднає їх той статок, не єднають діти. Може, і в них таке? «Ти прожив вік, як схотів, а я од шістнадцяти літ поливала цю землю своїми слізьми». Й хочеться йому закричати: я жив не так, як хотів, а як велів мені людський закон і як веліло серце. І ось аж тепер йому одкрилося… Вона сама того не розуміла до кінця: їй потрібний був він, не він і рідний край, а тільки він. А йому — вона і рідний край. Їй потрібний був чоловік біля серця, батько дітям, а він не лише забрав у неї синів, а й повів їх під ворожі шаблі. Вони потягнулися до нього давно. Вона ще тоді бачила, передчувала серцем, що він забере в неї синів, і він забрав їх. І що дав натомість? Не тільки їй, а й Україні. І хіба можна щось дати замість рідних дітей? Страшно, до паморозі в серці іноді думав — можна. Якби ж воно те, за що вони загинули, справдилося… Здавалося б, Софія мала знайти щастя в дочках. Але й дочки не горнулися до неї, вони, дочки, то таки його кров, його остання надія. Неоднакові вони — старша висока й ставна, лицем схожа на матір, молодша — невисока, гостролиця, зірка — хто тільки в Мерефі погляне на неї, одразу згадає її батька. І помислами вони з ним, може, ще народять багато онуків, які виборють кращу долю його згорьованому краєві.

Ходив удома по саду, над ставом, думав важку, безконечну думу. Сад виріс і постарів, декілька яблунь і груш уже всохло, їх викорчували і на їхнє місце посадили молоденькі. Старається молодший зять. Мабуть, ніщо так не свідчить людині про старість, про прожиті роки, як посаджений власними руками сад. Дерева, які плодоносять, старіють раніше, ніж люди. Люди, які плодоносять, теж старіють рано. Сад пережив себе, його пора вирубати. Сірко посадив один сад. Він не з тих людей, які викорчовують по одному дереву і саджають по одному саджанцю. Якщо сад — то новий. Його сад вже одшумів. Тільки посаджені водночас із садом осокори все ще пнуться вгору. Стоять край городу, мов козаки в узгодженій шерезі, шумлять на всіх вітрах — литовському, сіверському, донському і кримському. Вже й сам почувався чужим на цій землі. Аби врости у неї душею, треба її обробляти, треба її перепускати через серце і думку. Колись він сподівався, що вросте корінням в оцей ґрунт разом з яблунями та грушами. Не вріс. Не його в тім вина. Вирвали з корінням вітри, покотили, неначе перекотиполе, по степах і байраках. Котять донині. Милував очі ставок. Гребля давно заросла травою, і виросли на ній верби, полощуть віття в зеленій воді. І по той бік ставка теж виросли верби, а з цього росте дуб. І дуб, і верби, й хмари віддзеркалилися у воді, аби ще раз повторити власну красу. Сіркові подумалося, що все ж щось содіяв на цій землі. Подумав з приємністю, навіть з насолодою, якої раніше не знав. Це ж і дочки, подумав, з оцього ставу і оцих осокорів? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого Лугу. А над водою юрмилися якісь постаті. Витоптували траву, на вербове гілля понавішували чорного шмаття — сушили після прання.

Прийшов Сірко

1 ... 112 113 114 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 2"