Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

в додаток, ідуть російсько-американські намагання пришити нам ще одне «непередрішенство» в питанні самостійности чи федерації з Росією. Усе за рахунок наслідків процесів, створених в Україні большевиками. Всі ці «непередрішенські» тенденції, ведені українськими чи чужими руками, спрямовані до одного: обсмикати українські визвольні змагання й виполоскати їх внутрішній зміст так, щоб залишився порожній протирежимний резистанс, який можна повертати на всі боки і вживати «на всяку потребу». Але всі ці тенденції даремні, однаково, чи вони походять ззовні, чи перепачковуються під фальшивими леґітимаціями. Бо український визвольно-революційний рух, його діючі кадри знають, чого вони хочуть, за що стоять.

ВЛАСНІ СИЛИ І КОНЬЮНКТУРА

Однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу. Протиставною до концепції власних сил є орієнтація на чужі сили та на коньюнктуру, створену іншими державами. Ріжниця між цими двома політичними напрямками часто затирається в сфері теоретичних деклярацій, але дуже виразно проявляється в практиці політичної дії. Політичні чинники, що свою роботу повністю пристосовують до коньюнктури і пов'язують її з чужими силами, аж до повного узалежнення від них, часто заявляють, що вони теж спираються на власні сили народу, і уникають виразного заперечення концепції власних сил.

З другого боку, визвольно-революційний табір цілком не ігнорує значення міжнародньої політичної коньюнктури, старається використати всі пригожі ситуації і шукає добрих союзників у своїй боротьбі. Істотна ріжниця полягає в тому, яку вагу надається внутрішнім і зовнішнім факторам у справі визволення.

Концепція власних сил, що її відстоює й здійснює ОУН у цілій своїй діяльності, вважає тільки український народ за джерело, рушія і вирішну силу в змаганні за державну незалежність України. Міжнародня ситуація, прихильність і допомога сторонніх сил — це чинники змінні, нестійкі, і вони можуть відогравати тільки допоміжну, переходову, а не вирішну ролю. Вона мусить вестися настільки незалежно від актуальної міжнародньої коньюнктури і від ставлення зовнішнього світу до неї, що ці чинники не можуть вирішувати про сам факт визвольної боротьби та про її цілі, але їх узгляднюється в стратегії і в тактичних заходах.

Надавання стороннім силам і коньюнктурі вирішного значення в справі визволення приводить до її заламання, як це найвиразніше показує наша власна історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практичній політиці розглядають під кутом власних інтересів, як об'єкт, більш-менш придатний у здійснюванні власних плянів. Коли ж мається діло з такими чинниками, що ставляться невиразно, а то й неприхильне, до головних цілей наших визвольних змагань, мають зацікавлення тільки до самої протибольшевицької дії та хотіли б впрягти українські сили до своїх плянів, тоді орієнтування визвольної політики на них веде до катастрофи.

Для визвольних змагань мають тривкішу вартість такі взаємини і співдії з чужосторонніми силами, які засновуються на їх позитивному ставленні до головних цілей нашої боротьби, а в дійовому відношенні — на засадах взаємности і партнерства. Тому ОУН завжди протиставиться тенденціям роботи з української справи сателіта, васаля політики інших держав, чи віддавати її долю в чужі руки. Справжнє союзництво палягає на тому, що союзники взаємно визнають і шанують свої головні цілі.

Крім тривких союзів, може бути вартісним теж тимчасове обмежене партнерство для досягнення обопільне корисних часткових цілей, для обмеженої допомоги чи обміну, скільки воно не шкодить, а якоюсь мірою допомагає веденню власнопідметної політики й визвольної боротьби. Але такі взаємини треба дуже уважно втримувати в їх властивому характері, щоб вони не ставали політичним узалежненням і підлеглістю, що різко розходиться з засадами самостійницької політики. Щоб зберегти свою властиву ролю і політичну незалежність при партнерстві з чужими державами, визвольний рух мусить звертати дуже чуйну увагу на такі моменти: цілковита суверенність у визначуванні й здійснюванні головних цілей і програмових постанов руху; невтручання чужинних чинників у внутрішні справи; невміпгування в ділянки визвольної боротьби і діяльності руху, які лежать поза обсягом співдії; партнерські взаємовідносини в співпраці.

Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяльності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати й скріпляти в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналізму в найчистійшій формі, не тільки в теоретично-пропаґандивній формі, але що головніше — ділом, цілим ставленням революційного змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційно-політичної практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від коньюнктури — становить характеристичну ціху революційного націона-лістичного руху.

Цієї прикмети не мають політичні напрямки опортунізму, пристосуванства й мінімалізму. Політика опортунізму, орієнтації на чужі сили та вичікування пригожих ситуацій, за інтенціями її сторонників, не означає резиґнації з визволення і самостійности, тільки перекладення вирішної ролі на чужі сили та на створювану ними коньюнктуру. В наслідок такого наставлення, головну увагу присвячується не справам власної боротьби народу, організуванню й розбудові його визвольницьких сил, тільки з'єднанню прихильности й допомоги чужих сил. Пристосування до такої чужої політики, яка йде в розріз з нашими цілями, а допомогу українським силам трактує, як засіб для використання їх — доводить до відступства від самостійницьких цілей. (Найновішим проявом такої політики, що від пристосуванства доходить до капітулянства, є співпраця з Американським Комітетом Визволення від больше-визму, який хоче з українських визвольних змагань усунути боротьбу проти московського імперіялізму).

Основним і керівним напрямком національно-визвольної політики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на власні сили нації, принципова самостійність. Опортуністичні тенденції щодо зовнішніх сил можуть бути втримані в рамцях самостійницько-визвольної політики тільки тоді, коли вони в своїх потяг-неннях мусять рахуватися з домінуючим впливом революційно-визвольного фронту. Коли ж вони унезалежнюються від того впливу, від принципового наставлення власної громадськости, кладучи все на карту чужої політики, допомоги й прихильности чужих сил, вони легко підпадають під диктат дотичних сторонніх сил, стають їхніми васалями, а не контрагентами.

Існування двох головних таборів в українському політичному житті, та їхніх протиставних напрямків-концепцій щодо шляхів і способів здійснення національно-визвольних ідеалів — це реальний факт не коньюнктурального, не хвилевого порядку. Він має теж глибші — психологічні й історичні корені. Але наявна в останні десятиріччя чіткість двоподілу та гострота протиставлень зумовлена передусім гостротою положення й умовами визвольних змагань. Обидва напрямки, їх шляхи й методи дії та реагування на зовнішні впливи мають досить устійнений, власний притаманний стиль і власне місце.

Особливо ненормальною стала роля