Читати книгу - "На скрижалях історії"

Яке число, місяць, не знає ніхто, але в тайзі забуяла весна. Їй тут раді. Іван уже рве жалючу кропиву, кип'ятить її в казані й домішує до баланди.

Прилетіли зозулі, їх так багато, що він здивувався. Вони літають по верхів'ях ялин, ганяючись одна за одною, мало кують, а тільки хихочуть-регочуть, як і на Україні в цей період. Кують вони вже пізніше, коли підкидають яйця в чужі гнізда, наче ховаються від власних дітей.

Не доводилося йому чути зозулю на Півночі. Почув її аж у далекій тайзі, на цьому озері. І оте «ку-ку» так вплинуло на нього, що очі самі помокріли, бо сльози — кров душі людської. Згадав, як ще в дитинстві було загадував зозулі, щоб сказала скільки років йому жити. А вона зареготала, мов несамовита, полетіла й нічого не сказала, наче сама доля насміхалася з Івана.

Дні настають ясні, теплі. Тайга ожила. На озері з'явилася дичина, налетіла гагара, її крик чути навіть у будинку. Усі повибігали надвір поглянути, що то за птах такий з'явився на озері. Пішки прийшов зек Колупаєв, він віз сюди на озеро крупу, хліб та інші продукти, як це робив щотижня, але цього разу доїхати не вдалося. Він розповідає:

— Води в тайзі стільки, що кінь не дотяг саней, на дорозі впав і не встає.

Того ж дня всі рибалки двічі ходили, щоб перенести продукти із саней до озера, а ввечері деякі подалися по кінське м'ясо. Та марно, коня вже не було.

Рано-вранці конвойний заявив Івану:

— Давай, Харченко, лаштуйся на етап.

Збиратися йому не довго. У ту ж мить він уже готовий, погода хороша. Бушлат і валянки зв'язав у вузол, одержав хліба на добу вперед. З ним повертається пішки Колупаєв, а конвоїр із ними тутешній. Він має за плечими речовий мішок-наплічник, гвинтівку, літній одяг. Пішли до наміченого шляху навпрошки.

Тайга тепер не така, якою була тоді, коли добиралися сюди, до озера. Скрізь повно малої й великої звірини. Птахів навколо до біса, шум і гамір, наче на ярмарку. Під кожним деревом червоніє брусниця, вона вже тепер м'яка й соковита, як калина.

Першу ніч заночували на просіці біля вогнища. Конвоїр відразу не зізнався, що збився з шляху. Блукають ще день і вже ввечері другої доби, він, розпалюючи вогнище на просіці, таки видавив із себе:

— Ми мабуть заблукали!

Волочаться ще день. Уже дві доби ні росинки в роті, крім ягід брусниці. Четверту ніч зібралися ночували на березі невеликої, але швидкої річки. Навколо вогнища вляглися, хто як міг, ночі ще холодні. Конвоїр їм повідомив:

— Зараз будемо їсти солону рибу сурьомку.

Він навудив її на озері й ніс на Монатью дружині в гостинець. Гризуть рибу сирою, з кістками. Сплять теж по-собачому.

На світанку почули ревіння якихось тварин. Іван повернув зір на звук: до річки по косогору рухається стадо лосів. Там самці, самиці й молоденькі лосенята, вони туляться до боків своїх маток і тонесенькими голосами мукають, мабуть від втоми й спраги. Усю цю череду веде самець-вожак, найсильніший у череді. Він обережно спускається косогором до річки.

Уся череда стала пити воду, а вожак увесь цей час спостерігає навкруги, чи не чатує звідкись небезпека. Коли всі тварини, напившись води, почали щось шукати на кущах горобини, вожак підійшов до річки й почав пити воду, потім підняв голову, мабуть відчув запах диму, а може й людей, ревнув тривожно й вся череда швидко щезла.

Заблудлі підійшли до річки й стали гадати, як переправитися на правий берег. Конвоїр каже:

— Я вже знаю, де ми знаходимося. Потрібно переправитися через річку, вийти на просіку й там ми опинимося на вірному шляху.

Але як перебратися через річку, яка видно глибока й повноводна від талого снігу. Намагаються відшукати повалене дерево, щоб перекинути через річку, але такого не знайшлося. Довго морочилися та все марно. Конвоїр наказав їм:

— Роздягайтеся! Будемо переходити річку вбрід. На протилежному березі є мисливська хатинка, там опісля переодягнемось у сухий одяг, зігріємося.

Першим забрів у воду Іван. У лівій руці тримає вузол з одягом, у правій — довгу тичку, якою намацує дно й вимірює глибину. Вода холодна й швидка, з талого снігу, досягає йому грудей.

Зайшов у воду Колупаєв, він такого ж зросту, перебрів благополучно. Конвоїр має середній зріст, вода йому сягає по шию. У правій руці над головою тримає одяг і гвинтівку, лівою вхопився за край довгої тички, яку вони подали йому з правого берега, щоб вода не збила з ніг.

Перейшли річку без пригод. Розвели в хатинці вогонь, почали вдягатися. Голодні й задубілі цокотять зубами, але раді тому, що все обійшлося. Зморює сон, нестерпно мучить голод. Ще п'ять кілометрів залишається пройти до запані, а там і Монатья. Колупаєв попередив:

— На Куруполду йти не потрібно, там уже нікого немає.

Це вже вдруге доля занесла Івана на Монатью. Тут усе без змін. Хіба що, добавилася одна палатка, у якій лікар Новак облаштував лікарню. Розмістилося в ній із десяток ліжок для хворих.

Іван і Колупаєв із дороги прямісінько туди й потрапили. Тут руду бороду й іншу волосяну рослинність збрили, а в лазні змили леп і замінили зотлілу білизну. Зеків, з якими він працював раніше, уже немає,