Читати книгу - "На скрижалях історії"

Вийшовши з лікарні, Іван став працювати з городником Прядкою. Це знайомий йому, доброї душі чоловік. Коли вперше вийшов на город, то всі роботи по догляду за рослинами вже були зроблені. Капуста обсапана й підживлена, картопля підгорнута, парники повні редиски, цибулі, огірків.

Івана сюди начальник КРЧ послав як слабосильного доглядати парники. Лікар навіть пайок призначив як для цієї категорії зеків. Прядко на волі був агрономом, то й тут працює по спеціальності. А Іван йому допомагає скрізь. Труднощів не має, з діда-прадіда він хлібороб і цю науку перейняв змалечку.

У таборі запримітив із десяток жінок. Вони працюють доярками й допомагають доглядати городину. Наймолодша з них Олена Петришина, білява дівчина з Кам'янець-Подільського, відбуває строк як «ворог народу», часто приходить до парників по цибулю. Довга, білява її коса завжди міцно сплетена, чоло відкрите, очі голубі, ласкаві, а ніс як виточений із мармуру. Кому така дівчина не сподобається? Він якось її запитав:

— За що вас судили і по якій статті?

— Мене суд не судив, а якась трійця, на небі чи в пеклі, і дала десять років сидіти в загороді між коровами. Один горе-залицяльщик хотів, щоб я була йому коханкою, а в нього ж була дружина. Коли я розповіла про це їй, він зі злості написав кудись якусь записку. Приїхали вночі й забрали мене. Матері в мене немає, а є старий батько й брат десь у Києві служить.

Олена часто Івану приносить молоко, а у нього прохає взамін:

— Дайте трохи цибулі й редиски.

Ця дівчина привносить у його страшне буденне життя якусь зміну в настрої, а в душу, ніби віру в життя. Не довго в нього був хороший настрій. Прядко повідомив:

— Мене відпускають на волю. Як тільки отримаю документи, зразу ж на Архангельськ, а там і в рідний край Чернігівщину. Громада мого села подала прохання в комісаріат чи ще кудись.

З Прядко звільняється на свободу й Олена Петришина. За неї поклопотався брат. На городі тепер працює Іван сам і сторожем, і городником, і робітником. Залишилася пам'ятка від Прядко — кущ кавунів у парнику. А чи достигнуть? Там видно буде. Редиски в парнику вже немає, видали її хворим на цингу, а нова ще не достигла.

До Івана тепер часто прибігають двоє діток начальника табору, шестирічна дівчинка й хлопчик, років чотирьох. Дівчинка завжди щебече:

— Мама просила зеленої цибулі.

Він дає пучок, а коли з'явилися огірки, наділяє ними дітлахів. За те їхня мама частенько передає йому пиріжечків, оладків. А він думає: «Є ще люди в державі, не одні зеки».

Тут він почувається не дикуном, а таки людиною. Бачить вільних людей, що поспішають на катер до Архангельська, або йдуть додому в села, які лежать по берегах Лодьми. А діткам, які приходять, він такий радий, як світу ранішнього сонця. Ось дівчинка жаліється йому:

— Я хочу картоплі, а в нас її немає.

Це правда, бо й в Архангельську не можна дістати молодої картоплі. Він накопав відер троє, укинув у рогожаний лантух і втяг у сіни квартири начальника. Йому так жаль цих діток, бо дивлячись на них, згадує своїх: «А що ж десь їдять мої діти?».

Одного разу за табір вийшов і лікар Новак. Навідуючи хворого хлопчика, сина начальника табору, зазирнув він і на парники. У санітарну торбу Іван наклав йому цибулі, огірків. Знає, що той теж може колись стати в пригоді, а їсти лікар так само хоче, як і він сам.

Тягнуться й збігають довгі дні, так схожі один на один, у неволі всі безпросвітні. Наближається осінь, а в нього відновилася стара напасть, пропасниця потрушує не часто, однак температура піднімається висока. Лікар Новак дає акрихін, від якого він оглух, як і колись, а хворість усе рівно продовжується. Тепер він постійно жує зелену цибулю й пропасниця його тіпає менше.

Уже не треба блукати берегом і шукати кислого щавлю, тут вітамінів вистачає. Відколи звільнилась на волю Олена, він молока не пив, а сьогодні прийшла тітка Марія, принесла кухоль ранішнього. Він віддячив їй цибулею й картоплею. Жінки щось приготують.

З того часу, коли шкереберть покотилася по похилій і забилася в падучій його нещасна доля, загубив він лік дням своєї неволі. У пам'яті тільки роки, їх здається, чотири. Листів не одержує, усі про нього забули. Не знають вони, як сумує він за Україною, рідним краєм, дітками, за сім'єю. Правда сім'ї вже немає. Серце його холодними залізними кліщами безжально здавлюють безсилля й гіркота.

Довгі шляхи дрімучої тайги — скільки ж Іван їх виміряв за ці роки неволі. А зараз відміряє шлях на 96-й лагпункт — найвіддаленішу точку Кулойлагу, десь далеко в тайзі. Їх, вісімнадцять зеків конвоюють три конвоїри, кожен зек несе свої злиденні пожитки, бо знає, що назад не швидко повернеться.

Уже пізня осінь, у тайзі всяких ягід — доволі. Івана пропасниця не полишає, тіпає кожен день. Якби був вільною людиною, то тайга здалася б йому казкою, таке все тут неймовірне, прекрасне, а при його моральному стані ніщо не вражає, притупила хворість усі почуття й природа навкруги його не чарує. Що ж чекає його тут — у цьому найглухішому краю?