Читати книгу - "На скрижалях історії"

Надвечір прибули на 96-й квартал тайги. Їм дають коней, яких треба перевести в табір на 80-й квартал. На 96-му кварталі взимку вивозили ліс, а тепер роботи вже немає, тож коні тут зайві. З цього табору вранці їх випровадили, навіть баландою губи не помастили. Зіслалися на обмаль продуктів. А коли сюди з Монатьї виряджали, то наголошували:

— Продукти видадуть на 96-й дільниці.

До 80-ї дільниці можна правитись двома шляхами: перший коротший, але там є болота, їх ніяк не обминеш. Інший шлях без боліт, але доведеться далеко накидати крюка. Забрали коней, три вози в запряжці з вівсом. Старший конвойний повів їх навпрошки, мовляв болота вже висохли.

Іванові дістався вороний жеребець і в додачу лантух вівса. Болота не висохли, довелося їм брьохатися по пояс у воді й багні, коней пустили вільно самохідь, а самі хто як перебрьохали по наламаному гіллі. У такий спосіб переправлялися тричі. На сухому коні відпочивають, живляться якимись кислими ягодами, бо нічого з харчів не має.

Пізно ввечері проїхали невеличке село на горі, спустилися озвозом до річки, тут переправа й ходить паром. Іван із своїм жеребцем зійшов останнім. Паром майже перетнув річку. Аж раптом передня частина його стала занурюватися у воду, вози покотилися в річку, коні подалися туди ж, паром став сторчма.

Івановий кінь обернувся назад, плигнув у річку й поплив потягнувши свого наїзника за собою. Іван правою рукою збив із коня мішок із вівсом, полегшив йому спину й допомагає рукою пливти. Кінь хоче добратися назад до берега. На Іванові ватяні штани й такий же бушлат. Зразу він не відчув біля тіла холодної води, а потім усе на ньому намокло, тіло скувало холодом, його почало поглинати на дно.

Кінь шарпонув за собою, пливе й важко відсапується, бо течія надто швидка. Іван ще раз пірнув із головою, коли б не кінь, сам не вирнув би. Усе на ньому таке важке зробилося, але все ж вирнув. Та довелося ще раз пірнути, але відтепер ногами дістав дна, вода до рота не досягає, кінь теж став, не пливе. Тільки як на зло, у пітьмі не видно берега. Через річку перегукуються конвоїри. По той бік бігає один із ліхтарем і волає:

— Зека з конем занесла вода!

А на цьому березі також із ліхтарем бігає інший конвоїр і гукає:

— Одного зека немає!

Коли він порівнявся з ними, Іван обізвався:

— Ми тут у річці!

Ліхтар освітив їх із конем і перед ними обривистий, глинистий берег, вибратися на який неможливо. Водою, по мілині, з конем вони похлюпали нашукувати пологішого місця й тільки там зуміли видряпалися на сушу. Зуби Іванові відстукують азбуку Морзе, а черевики, здається, зосталися без підошв, які лишилися в глині на березі.

Паромом вони благополучно дісталися протилежного берега. Тут уже горить велике вогнище й усі сушаться біля нього. Старий дідок, який сторожує громадську капусту, зазиває Івана:

— Підемо, бідолахо, до мене в хатинку підсохнеш.

А конвойний не відпускає:

— Не дозволяється! Хай з усіма біля вогнища сушиться!

Спитали дідка, що це за річка така, той відповів:

— Назва річки Ваінга. Вона весною й осінню наповнюєтся водою й буває паром не ходить, тоді вона дуже швидка й широка.

Аж увечері третього дня, вони, голодні, зморені й мокрі, в'їхали по благенькому місточку до 80-го лагпункту. По дорозі їм зустрівся невеликий табірець — 62-а дільниця. Але тут зекам навіть воріт не відчинили. Хіба що тим, у кого були гроші, дозволили купити щось підживитися, а інші поїхали далі, голодні вже другу добу.

80-й лагпункт добре впорядкований. Зеків розмістили в новозбудованій лазні. Тут тепло, кожен отримав дві пайки хліба, випеченого на черені. На вечерю видали пшоняного кулішу, якого Іван давно не куштував, а охочим, ще й добавки. Покотом спати тепло на дерев'яній підлозі. За ніч підсушилися, відпочили, а на ранок дали їм пайку хліба й баланди. Випроводжаючи за ворота, тутешні вохровці відібрали все, що, як їм здавалося, належало до табірних речей. У Івана забрали навіть мисочку, куплену на Юрках у перший вечір табірного життя. Вийшли за ворота й перед ними простягайся незвідані шляхи тайги. Куди вони доведуть?

У формулярі Івана зазначено, що за станом здоров'я він відноситься до першої категорії, тому то й ганяють його по таборах «Кулойлагу», як шолудивого кота. Було це не так давно, а зараз його пропасниця так виснажила, що й рухатися стало тяжко. Що буде далі, годі й думати.

Вилежується під тином, за колючим дротом, у Архангельському пересильному таборі. Серед двору за столом комісія відбирає здорових зеків, чи сортує по категоріях. По річці Лодьмі лісу для заготівлі немає, зеків треба завантажити роботою, щоб не були вони для держави дармоїдами. Викликали і його. Пошкандибав до столу. Перед комісією побачив свій формуляр. Якийсь начальник зиркнув на нього, і миттєво оголосив беззастережно:

— У першу!

А що за «перша», Івану не відомо. Він лише благає:

— Зміряйте мені температуру.

Той же начальник запитав:

— А для чого тобі це?

Іван пояснює, що він хворий.

Один із комісії, мабуть, лікар, підхопився з-за столу, дістав термометра й засунув йому під пахву. Іван тут же, перед столом, сів на землю, не маючи сили стояти. Хвилин через десять лікар поглянув на термометр, скрушно покрутив головою й поінформував: