Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Сорок один і сім десятих — малярія.

Тоді старший начальник указав Івану місце за бараком:

— Там будеш чекати подальших розпоряджень.

За бараком, як вужі лежать на сонечку, вигріваються з півсотні зеків. Таких гуртів у цьому дворі було зо три, що за такі, він не знає. У їхньому гурті забалакав до нього згорблений зек із голокосим лицем, густо пописаним зморшками. Виявилося, що вони знайомі, разом працювали з перших днів перебування на Юрках, прізвище його Берба. Він сказав Івану, що перший гурт буцім-то формують на Соловки, а їхній кудись відправлять угору по Північній Двіні.

Після медкомісії пригнали зеків до двоповерхової баржі. Напихають «ворогів» і «друзів» народу мішма. По трапу пруть усі натовпом. Зчинилася лайка, шум і взагалі кавардак. Цей гамір зненацька розпанахав нелюдський крик і хтось шубовснув у воду. Уже на баржі, лежачи на нарах, довідалися, що «друзі народу» всадили фінку в бік зеку Матвієнку. Тому, що був колись комендантом на Юрках і дуже завзято виконував свої обов'язки.

Тепер щоденно теліпає Івана пропасниця, не п'є й не їсть уже дві доби поспіль. Сусід по нарах Галущак на маленькій пристані купив хворому склянку чорниці й той із жадобою з'їв цю кислувату ягоду, що нагадує вишню, а на вигляд, як паслін. Ось баржа зупинилася на якійсь пристані. Під горою, по березі ріки розкинулося село. Комендант судна запропонував зекам попрацювати:

— Треба розвантажити баржу, яка розвозить крам і продукти кооперативам по річці Двіні.

Під вечір приступили до роботи. Івану також довелося підвестися. Кинули на плечі лантух борошна, який він ледве виніс із великим зусиллям по хисткому трапу. За іншим разом поклали на плечі діжечку. З нею не пощастило. Уже на березі ноги підкосилися й він простягся на землі, а діжечка гепнулася об землю й з неї випало дно.

Господар цього товару скрушно пошкріб лисину, а комендант підійшов до діжки й почав роздавати всім зекам бринзу. Від роботи Івана звільнили. Розвантаживши баржу всі варять, що кому забажалося: хто чай, хто галушки з борошна, яке роздобули таким же чином, як і бринзу. Згодом лунає наказ:

— Усім зайняти свої місця на баржі!

Він уже не чув цього, бо лежав на березі непритомний, звосковілий. До пам'яті прийшов у незнайомому приміщенні. Ніч, під стелею горить лампочка, його за руку тримає молода жінка в білому, схожа на ангела-охоронця. Вона наказує іншій жінці зробити вприскування.

А вранці вимитий, у свіжій білизні, Іван уже лежить на чистому ліжку. Такого блаженства давно не відчував. Опісля дізнався, що відправили його в найближчий табір і помістили в лікарню, давши розписку конвоїрові.

Старший лікар Мурашкіна із студентами-практикантами провела йому відповідне медичне лікування. Пропасниці вже не має, лише болить голова, температура не підвищується. Через дві доби повторно вприснула препарат студентка-практикантка, але невдало: його рука дуже спухла. Бідолашна дівчина просиділа майже цілий день біля його ліжка, поки біль трохи вгамувалася. Нарешті пропасниця зовсім припинилася, з'явився апетит.

Харчі дають добрі. Він уже може ходити по палаті й несподівано здибався з Жуковим, який працює тут кухарем. Згадали життя на косовиці:

— А як тепер твоє здоров'я?

— Пропасниця вже не трясе, але з'явився вовчий апетит, порції не вистачає.

Тоді Жуков запропонував:

— Аби ти тільки їв, я віддаватиму тобі свою порцію.

І став приносити свою додаткову порцію чого-небуть смачненького.

Після лікування Іван уже не відчуває пропасниці, не болить голова, а лише від виснаження перевівся на кістяк, обтягнутий шкірою. Усе ж зглянулася над ним лиха доля, відвернула косу ненаситниці-смерті.

Поряд у палаті лежить галичанин Литвак, років сорока. У нього подагра, нічого вже не їсть. Лікар Мурашкіна знає, що йому залишилося жити лічені години й коли той забажав вареної крашанки, вона принесла, але Литвака вже не стало. Давно Іван не зустрічав таких співчутливих людей як ця лікарка, відвик їх бачити в таборах.

Їх, півтора десятка зеків, виписаних із лікарні, човном перевезли на лівий берег Північної Двіни. Ріка в цих місцях надзвичайно широка, могутня. На їх шляху зустрілося кілька сіл. Женуть десь на лісоповал, у Березники. Ніхто із зеків не бував там.

Конвойні підібралися не злі, і коли виносять селяни зекам їжу, не забороняють брати. Стоять невеликі морози, хоча снігу ще не має. Проходять мимо цегельного заводу, на ньому також працюють зеки, але новий етап проводять болотами кудись далі в тайгу. Уже смеркло, коли прибули до воріт табору й поспішно по два-три, розвели по бараках.

Стоїть Іван у напівпітьмі біля порогу. Не знає, куди податися. Коли це з нар чийсь голос:

— О, Харченко! І тебе сюди? Ну, це нічого. Кажи, чого потребуєш: хліба, цукру, цигарок... Ми зараз.

Молоді вурки все це виклали на стіл, що стоїть посеред бараку. Від цигарок він відмовився, не вживав ніколи цього зілля. Хлопці принагідно згадали минуле:

— А пам'ятаєш, як ти на Юрках давав нам талони? Ми не забули. Сідай і пий чай. Адже голодний.

Іван подякував їм за все, налили бляшанку кип'ятку й він із задоволенням посьорбав чаю. Пригадав бригаду