Читати книгу - "Жінка в пісках"

Нараз я відчув смертельну втому і під пристойним приводом пішов додому раніше, ніж звичайно. Я ще не був певен, що до мене повернулося відчуття, ніби в мене справжнє обличчя, та й особливого поліпшення ждати не доводилось. В усякому випадку, поки я не заговорю, мені нічого побоюватися, що ти помітиш моє хвилювання, тим більше що хвилюватимусь не тільки я. Та, мабуть, слід подбати про те, щоб удати, ніби не бачу твого хвилювання. Знов і знов я повторював собі, що, навіть помітивши твоє збентеження, не повинен розпалюватись і втрачати самовладання.

Проте, зустрівши мене після тижневої розлуки, ти ні поведінкою, ні виразом обличчя не виказала й тіні провини. Всміхалась, як належить усміхатися до чоловіка після тижня відсутності, так що на мить я навіть сторопів від такої безтурботності. Здавалось, ніби тебе привезли літаком-рефрижератором такою, якою ти була тиждень тому. Невже моє існування для тебе настільки нічого не варте, що ти не вважаєш за потрібне приховувати свої таємниці? А може, ти диявол у подобі Будди і нахабна безсоромність — твоє справжнє єство? Додумавшись до цього, я сердито попросив тебе розповісти, що сталося за час моєї відсутності, а ти, не змінившись на обличчі, невинно, мов дитина, що грається сама кубиками, складала мій одяг і безперестанку торохтіла про домашні справи, які тебе найдужче хвилювали: мовляв, хтось із сусідів, порушивши інструкцію архітектурного управління, захотів зробити прибудову, і тепер між ними розгорілася паперова баталія, а ще в когось дитина страждає безсонням від собачого гавкоту, гілля дерев у дворі нависає над вулицею, може, треба зачиняти вікно, коли ми вмикаємо телевізора, і чи не пора купити нову пральну машину, бо стара дуже шумить. Невже ти була тією зрілою жінкою, яка вчора вночі щедро, мов фонтан, переповняла мене почуттям? Не віриться... Я борюся з роздвоєнням між маскою і справжнім обличчям відчайдушно, заздалегідь до нього приготувавшись, а ти зустріла його раптову появу спокійнісінько, без тіні каяття... В чому річ?.. Яка жахлива несправедливість!.. А якби я випалив, що все знаю? Якщо б мав при собі того гудзика, то мовчки тицьнув би тобі його під ніс.

Та мені нічого не залишалось, як мовчати, немов риба. Відкрити таємницю маски, означало роззброїтись. Якби я міг спустити тебе до свого рівня, тоді й роззброєння не лякало б. Але все одно баланс був би не на мою користь. Бо хоч би скільки масок лицемірства я з тебе зривав, їм не було б кінця, бо ти їх маєш тисячу, а я — лише одну, під якою моє справжнє обличчя.

Наш дім за минулий тиждень, мов губка, просочився повсякденністю, а його стіни, стеля й циновки на підлозі здавалися непохитними й міцними; але людина, яка хоч раз жила під маскою, мимоволі вбачала в цій міцності ще один різновид знайомої огорожі навколо забороненої зони. Якщо існування огорожі було скоріш умовним, ніж справжнім, а моє існування без маски невловимим, наче привид, то сама маска, а через неї і світ сприймались як щось відчутне на дотик. Це стосувалося не тільки дому, але й тебе... Хоча не минуло й доби, відколи я зазнав безнадійного відчуття поразки, яку можна порівняти хіба що зі смертю, як знову, незважаючи на гіркий досвід, почав пройматися млосною жадобою реальності твого існування. Я затремтів. Кажуть, начебто кріт починає нервуватись, якщо його вуса ні на що не натикаються. Так і я прагнув чогось торкатися руками... ніби наркоман у пошуках страшної отрути.

Більше я не міг витримати. Мені було однаково, аби тільки швидше доплисти до суходолу. Власний, як мені здавалось, дім був тимчасовим притулком, і маску я вважав не «тимчасовим» обличчям, а справжньою сушею, що виліковує від морської хвороби. Я вирішив піти негайно після вечері, під тим приводом, що раптом згадав про дослід, перерваний на час відрядження, який треба докінчити якнайшвидше. Я сказав, що такий дослід не можна припиняти, а тому, може, доведеться заночувати в інституті. Хоча таких випадків раніше не бувало, на твоєму обличчі, крім легкого співчуття, нічого іншого — ні підозри, ні невдоволення — не з’явилося. Справді, хіба варто турбуватися, під яким приводом безликий привид захотів переночувати поза домом?

Не дійшовши до свого сховища, я не витримав і подзвонив тобі:

— Він... повернувся?

— Так, але незабаром пішов. Сказав, на роботу...

— Добре, що ти підійшла. Якби він — довелося б відразу кинути трубку...

Я говорив безтурботно, ніби логічно пояснюючи свою нерозсудливість, але ти, трохи помовчавши, тихо відповіла:

— Жаль його дуже...

Ці слова проникли в мене і швидко розтеклися по всьому тілу, як чистий спирт. Якщо не помиляюсь, то це була перша твоя згадка про нього. Та байдуже. Я потону, якщо мені зараз же чогось — немає значення, колоди чи залізної бочки — не кинуть, щоб ухопитися руками... Звісно, якби він існував, то наша таємна зустріч була б вершиною нерозважності. Він міг вернутися будь-коли, з будь-якої причини. А навіть якби не вернувся, то цілком міг подзвонити по телефону. Якби вдень, то ще нічого, а вночі чим би ти пояснила свій вихід із дому? Я подумав, що ти згадаєш про таке побоювання і, природно, вагатимешся... Але ти відразу погодилася. Напевне, борсалась у хвилях не гірше за мене, шукаючи, за що б учепитися? Зрештою, ти просто шахрайка. Облудниця, лицемірка, нахаба, шелихвістка, розпусниця, еротоманка... Скрегочучи зубами, я криво посміхнувся під бинтами, але незабаром холодний дрож припинив скрегіт і заморозив посмішку.

Власне, що ти за людина? Ти, яка, не опираючись, сміливо пройшла крізь огорожу навколо забороненої зони, не поламавши її, яка спокусила спокусника й довела розпусника до самокатування, але сама не далася збезчестити. До речі, ти ні разу не пробувала запитати маску про ім’я, прізвище, професію... так, наче розгадала її суть... Як бліднуть і свобода маски, і її алібі перед твоєю